Коли я вперше прочитала “Заповіт”, то відчула в душі незвичне хвилювання. Читаю вдруге, втретє… І раптом зрозуміла, що саме збентежило мене і вразило! Я неначе доторкнулася до чогось трепетно-могутнього, що, мабуть, можна назвати величчю душі люблячого сина.
Саме тому, на мою думку, “Заповіт” не викликає суму й скорботи від слів, у яких йдеться про час смерті поета. Звертаючись до співвітчизників, Тарас Григорович думав не про неї, а про долю своєї рідної України.
Для нього важливо, щоб Дніпро поніс “з України у синєє море
Кайдани порвіте
І вражою злою кров ю
Волю окропіте.
Тарас Григорович настільки щедро бажає щасливого життя рідній землі та українцям, що відкрито зізнається: доки воно, це щастя, не настане, “я не знаю Бога”. Це і є ті святі почуття й слова справжнього патріота! Головне для нього – це щастя рідної країни, її працелюбного і талановитого народу, а самому ж йому треба небагато:
Не
Незлим тихим словом.
Шевченківський “Заповіт” лине над Україною, над поколінням волелюбних українців як безсмертний гімн національної свободи, а вдячна пам’ять про Кобзаря сягає через віки і кордони.. І я вірю, що вона буде вічною!