Після уроків двічі на тиждень Ліза дуже поспішала. Я їй не заважала, не затримувала, бо знала: вона вчиться у вечірній музичній школі. Вдома у Лізи є піаніно. Його колись купили Ользі Сергіївні, Лїзиній матері. Але, як казала Ольга Сергіївна, всерйоз займатися музикою вона не змогла.
Тепер вона рада, що дочці музика і заняття у школі до вподоби, і вона віддала їй свій інструмент.
А я пишу вірші. Даю читати їх тільки Лізі. Деякі вірші Ліза навіть переписала у свій блокнот: вони їй сподобалися.
У суботу, як завжди, я прийшла до подруги. Вона
Каштанове волосся з великими локонами робило дівчинку трохи дорослішою. Красиві очі з довгими віями дивилися серйозно, навіть не посміхалися: Ліза була занурена у музику. В ранковому світлі, шо проникало крізь нещільно запнуті штори, кімната здавалася загадковою, постать дівчинки біля піаніно – немов якоїсь чаклунки.
– Я зараз, зараз… – промовила Ліза. – Щось тобі зіграю. Учора написала дещо. Буде пісня.
Принаймні мені так хочеться.
Ліза грала якусь дивну мелодію.
– А слова є? – запитала я.
– Є, але це сюрприз. – Тут музика полилася з новою силою, і Ліза заспівала.
– Це ж мої вірші, – здивувалася я. – Наче справжня пісня. Яка краса!
– І дружба наша справжня і красива, – відповіла Ліза.