Мовою сонета про високе й неземне (за поезією Р. М. Рільке)

Читати австрійського поета Райнера Марію Рільке надзвичайно цікаво. Адже він – визнаний майстер багатьох напрямів розвитку європейської поезії. Кожен його вірш – романтична замальовка, містичне полотно чи символічна загадка. Навіть у невеликій за обсягом поезії (переклад М. Бажана) він зумів так багато сказати, так багато відкрити почуттів:

Цей вечір – книга.

Гарна й пишна

Оправа з пурпуру на ній,

і розмика рука неспішна

Гачок на клямрі золотій.

І, повен щастя, я читаю

Сторінку першу в тишині,

і другу продивлюсь

до краю,

а третю вимарю вві сні.

Вечір автор порівняв із книгою у розкішній оправі. Форма і зміст книги злилися воєдино. Пурпурова оправа символізує захід сонця.

Ліричний герой сповнений щастя відкрити цю книгу. Першу сторінку він прочитає, другу перегляне, а третя відкриється йому у снах. Щастя – поняття таємниче і неземне.

А почуття щастя перебуває на межі солодких снів. І тільки щасливі люди можуть читати таємничу книгу у пурпуровій оправі. У двох строфах Рільке передав стільки почуттів, символів, роздумів, а також спонукань до роздумів.

У іншому вірші Рільке висловлює побоювання, що люди

перестали думати, рухатися вперед. Все у них давно визначено. І річ не лише у незмінності назв, а в їхній суті. Відсутність душі і фантазії примушують речі замовкати тоді, як поетові вони співають:

Я прагну, змагаюсь, щоб їх віддалить.

Радію, як речі співають мені,

А ви їх торкнетесь – стають мовчазні.

Гадаю: ви здатні всі речі убить.

У його поезії багато світла, кольорів, багато експресії і багато символів. У його поезії душа ліричного героя зливається з природою і стає з нею єдиним цілим:

Я тут – лиш річ, одна з речей навкруг

Під небом цим одним. Та придивіться:

Хіба одне це небо?

Райнер Рільке у своїй творчості часто звертається до міфології. Орфей – один із його улюблених образів. Окремий цикл поезій він так і назвав: “Сонети до Орфея”:

Ось дерево звелось. О виростання!

0 спів Орфея! Співу повен слух

І змовкло все, та плине крізь мовчання

Новий початок, знак новий і рух.

Автор передає, як зачудовано увесь навколишній світ слухає спів Орфея. Таким співцем має бути і поет. Його мають слухати, наслідувати і захоплюватися його поезією.

У вірші “Орфей, Евридіка, Гермес” розповідається про спробу Орфея вивести із підземного царства свою кохану Евридіку. Орфей ішов попереду, приставши на умову ні в якому разі не обертатися назад. Він усіма клітинами тіла відчував, що позаду ідуть двоє: бог мандрівок і доручень та його кохана Евридіка:

Тепер вона ступає поруч бога,

Хоч довгий саван заважає йти,

Невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

Не думала й про мужа, що простує

Попереду, не думала й про шлях,

Що приведе її назад у життя.

Однак Орфей не витримав і обернувся. У Рільке своє тлумачення образу Евридіки. Побувавши у потойбіччі, вона дуже змінилася: вона стала чутливою, тихою, покірною, по-жіночому мудрою:

Вона уже – не та білява жінка,

Оспівана колись в піснях поета,

Вона уже – не пахощі й не острів

Широкої постелі, бо уже

Вона не власність жодного мужчини.

Вона навіть не здивувалася і не була прикро вражена тим, що Орфей озирнувся, порушивши умову:

Вона – вже корінь,

І коли нараз

Її спинив і з розпачем промовив

До неї бог: “А він таки оглянувсь”,

Безтямно й тихо запитала: “Хто?”

(Переклад М. Бажана)

Евридіка у Рільке – символ жіночності і всього жіноцтва на землі. Такою в уявленні поета і має бути справжня жінка – “невпевнена, і ніжна, і терпляча”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Мовою сонета про високе й неземне (за поезією Р. М. Рільке)