Москва… як багато в цьому звуці
Для серця російського злилося!
Як багато в ньому відгукнулося!
Гордість московського дворянства його соприкасаемостью з героїчними сторінками російської історії, вірність традиціям, стародавньому життєвому укладу викликають повага, співчуття поета. І навпаки – низовина рівня духовного розвитку, вульгарність звичок, обмежене й самовдоволене сприйняття викликають іронію й глузування автора:
Але в них не видно зміни;
Усе в них на старий зразок…
Всі те ж бреше Любов Петрівна,
Іван
Семен Петрович так само скупий…
“Младые грації Москви” і “архивны юнака” манірно й неприхильно сприймають провінційну панянку: свысока, недбало й самовдоволено “озирають Тетяну від голови до ніг”, “її знаходять щось дивної, провінційної й манірної”. Простоту, природність, безпосередність дівчини юні московські дворяни трактують як недолік виховання, невміння поводитися у світлі, недотепне бажання звернути на себе увага. Втім, суспільство, визнаючи за Тетяною право на провінційну чудність, приймає неї у своє коло.
Поет увлеченно й співчутливо описує
Там тіснота, волненье, жар,
Музики гуркіт, свіч блистанье,
Мельканье, вихорь швидких пар
Красунь легкі убори…
Його заворожує достаток світла, голосна Музика, гарні вбрання, граціозні рухи танцюючих. Святкова суєта, “шум, регіт, біганина, уклони, галоп, мазурка, вальс” залучають Пушкіна барвистістю, урочистістю. Тетяна, що виросла в гармонічному єднанні із природою, задихається в цьому стовпотворінні на обмеженому просторі Зборів, вона “волненье світла ненавидить”:
Їй задушливо тут… вона мрією
Прагне до життя польовий,
У Село, до бідних селян,
У відокремлений куточок,
Де ллється світлий струмочок,
Я своїм квітам, до своїх романів”.
А. С. Пушкін співпереживає героїні, що рветься з кола суєти, умовностей, московського чванства на простір природи. Консерватизм, вибірковість московського барства відштовхують і поета, втім, і кузини, і тіточки незабаром переборюють міський снобізм у відношенні до його героїні й щиро бажають їй досягти, як їм здається, самого головного в житті: вдало вийти заміж.
Рівень спілкування московського дворянства віддає провінційною примітивністю й інтелектуальною злиденністю. Якщо в селі люди прості й безцеремонні, привітні й непретензійні, у московському “світлі порожньому”, але манірна, пихатому духовна обмеженість дворянського середовища виглядає відразливої:
Тетяна вслухатися бажає
У бесіди, у загальну розмову;
Але всіх у вітальні займає
Така нескладна, вульгарна дурниця;
Усе в них так блідо, равнодушно;
Вони обмовляють навіть нудно…
Як разюче близькі ці рядки тим, у яких Ленский скаржиться на вузькість провінційного порядку сільського дворянства.
Набагато більш складно неоднозначне відношення Пушкіна до столичного вищого суспільства. На початку роману автор захищає петербурзькі бали від необ’єктивної, нещадно критичної оцінки Євгенія Онєгіна (“Я був озлоблений, він похмурий”):
Але якщо б не страждали вдачі,
Я бали б дотепер любив.
Люблю їх скажену младость,
И тісноту, і блиск, і радість,
И дам обмірковане вбрання.
Пушкін розділяє скептичне сприйняття розчарованим Онєгіним рівня духовного життя “світла порожнього”, але неприйняття Євгенієм всіх достоїнств аристократичного способу життя – і театру, і балету – викликає протидія автора.
У восьмому розділі роману А. С. Пушкін уточнює своє сприйняття петербурзького дворянського суспільства, дає свою оцінку наповненому світськими умовностями способу життя.
Авторський погляд втілюється в поданнях музи поета й відплачує належне розкоші, смаку, добірності, досконалості форм і фарб аристократичного суспільства. От як сприймає муза світський раут:
От села тихо й дивиться,
Любуючись шумної теснотою,
Мельканьем платтів і мовлень,
Явленьем повільним гостей
Перед господаркою молодою
И темної рамою чоловіків
Вкруг дам, як біля картин.
Настільки ж високо оцінює муза й виконаний стриманого достоїнства стиль поводження високих гостей, бездоганну логіку й шляхетний тон спілкування кращих людей Росії:
Їй подобається порядок стрункий
Олігархічних бесід,
И холод гордості спокійної,
И ця суміш чинів і років.
Але відплачуючи належне інтелектуальній еліті країни, що була неокремою частиною столичного дворянства, Пушкін настільки ж щиро й об’єктивно визнає її кількісну незначність. В основному ж суспільство – напыщеная, пещена, повна великосвітських умовностей юрба – викликає в поета відраза більше, ніж консервативне московське дворянство. Строгі штучні правила бездоганного поводження, благопристойного лицемірства відштовхують поета неприродністю, безжиттєвістю, несвободою.
Отут був, однак, колір столиці,
И знати, і моди зразки,
Зустріча_Скрізь лщы,
Необхідні дурні;
Отут були дами літні
У чіпцях і в трояндах, на вид злі; Отут було кілька дівиць,
З осіб…
Тут усі грають свої ролі, один раз засвоєні й схвалені суспільством, виражаючи не особисте сприйняття, а рольове очікування світла: і “на епіграми ласий, на всі сердитий пан”, і “диктатор бальний стояв картинкою журнальної… затягнуть, ньому й нерухомий”. Ця наигранность, фальш, “світла суєта” найвищою мірою неприємна повному життю й щирості поетові й він виносить вустами Тетяни строгий вердикт столичному дворянству.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)