Літературне читання 4 клас – О. В. Науменко – Генеза 2015
У КРАЇНІ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Література народів світу – це міфи, казки, легенди, притчі, оповідання, казкові оповідки, повісті, повісті-казки. Написані вони мовою народу, який їх створив. Ми ж їх читаємо в перекладі, дізнаємося про культуру, природу, людські цінності різних країн, визначаємо особливе, що є спільним з нашим сприйманням світу або відмінним від нього.
ТВОРИ ЗАРУБІЖНИХ ПИСЬМЕННИКІВ
Оповідання
Оповідання як українських, так і зарубіжних письменників
МИКОЛА НОСОВ
Микола Носов (1908-1976) народився в сім’ї актора естради. Дитинство пройшло в місті Ірпені, що під Києвом. Хоч жив і працював потім Микола Носов у Росії, чудово розмовляв українською мовою і вболівав за долю України.
Усім відомі його оповідання “Витівники”, “Живий капелюх”, “Огірки”, “Чудові брюки”, “Мишкова каша”, “Городники”, “Фантазери”… Та найбільшого
МИШКОВА КАША
(Скорочено)
Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив.
Мама також була рада його приїзду.
– Це дуже добре, що ти приїхав, – мовила вона. – Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся.
Проживете тут без мене два дні?
– Звичайно, проживемо, – кажу я. – Ми не маленькі!
– Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?
– Зуміємо, – каже Мишко. – Що там не зуміти!
-Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.
– Зваримо й кашу. Що там її варити! – каже Мишко.
Я кажу: – Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.
– Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду.
Я такої каші зварю, що пальці оближеш!
Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай нили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам’ятав. “Навіщо, – думаю. – Та ж Мишко знає”.
Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв’яків.
– Стривай, – кажу я. – А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?
– Що там варити? – каже Мишко. – Морока сама! З’їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.
Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів.
Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!
– Ну, Мишко, – кажу, – ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше.
Страх їсти хочеться.
– Давай кашу, – каже Мишко. – Кашу найпростіше.
– Ну що ж, кашу, то й кашу.
Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:
– Сип більше. Страх їсти хочеться!
Він насипав повну каструлю і води налив доверху.
– Чи не багато води? – залитую. – Розмазня вийде.
– Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.
Ілюстрація І. Семенова
Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.
Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.
– Мишко, – кажу, – що це? Чому каша лізе?
– Куди?
– З каструлі лізе!
Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М’яв її, м’яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.
– Не знаю, – каже Мишко, – чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?
Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.
– Мишко, – кажу, – а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!
– Не знаю, – каже. – Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?
Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.
– Мабуть, випарувалась, – каже Мишко. – Треба ще підлити.
Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили – дивимося, знову каша назовні лізе.
А щоб тебе! – каже Мишко. – Куди ж ти лізеш?
Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.
Варимо далі. Що за кумедія? Знову каша вилазить!
Я кажу: – Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.
– Eгe, – каже Мишко, – здається, я передав куті меду. Це все ти винен: “Сип більше. Їсти хочеться!”
– А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.
– Ну й зварю, не заважай лишень.
– Вудь ласка, я не заважатиму.
Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.
Я не витримав і кажу:
– Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!
Ілюстрація І. Семенова
– А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.
– Так то, – кажу, – в ресторані їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.
– А нам куди поспішати?
– Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.
– Встигнеш, – каже, – виспатись.
І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
– Ти, – кажу, – весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
– А по-твоєму, що – без води варити?
– Відібрати, – кажу, – половину крупів і палити води відразу більше, і нехай собі вариться.
Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.
– Наливай, – кажу, – тепер води по самі вінця.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
– Нема, – каже, – води. Вся розійшлася.
– Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! – кажу. – І колодязя не побачиш.
– Дурниці! Зараз принесу.
Він узяв сірники, прив’язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.
– А вода де? – запитую.
– Вода… там, у колодязі.
– Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
– І відро, – каже, – в колодязі.
– Як – у колодязі?
– Так, у колодязі.
– Упустив?
– Упустив.
– Ах ти, – кажу, – розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?
– Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
– Давай мотузку.
– І її нема, мотузки.
– Де ж вона?
– Там.
– Де – там?
– Ну… в колодязі.
– То ти, значить, з мотузкою відро впустив?
– Ну так.
Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.
– Нічого, – каже Мишко, – зараз піду попрошу в сусідів.
– Збожеволів! – кажу. – Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.
Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося. Мишко каже:
– Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.
Я кажу:
– Ти не патякай, а шукай мотузку.
– Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь від вудки прив’яжемо до чайника.
– А волосінь витримає?
– Та, може, витримає.
– А якщо не витримає, то… обірветься…
– Це й без тебе відомо.
Розмотали ми вудку, прив’язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.
– Не витримає! – кажу. – Я відчуваю.
– Може, якщо піднімати обережно, то витримає, – каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки – но трохи підняв над водою, шубовсть – і нема чайника.
– Не витримала? – запитує Мишко.
– Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати вода?
– Самоваром, – каже Мишко.
– Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.
– Ну, каструлею.
– Що в нас, – кажу, – по-твоєму, каструльна крамниця?
– Тоді склянкою.
– Це стільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!
-Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.
– Давай, – кажу, – кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.
Прийшли додому, прив’язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулися до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:
– Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип’єш, а станеш нити, то кухоль вип’єш і більше вже не хочеться…
Кажу:
– Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.
Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину1. Я її не помітив, зачепив ліктем і ледь не скинув у колодязь.
Мишко взяв каструлю й відійшов від колодязя. Я натягав води.
Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити.
Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: “Пух, пухі”.
– О, – каже Мишко. – Добра каша, знаменита!
1 Ця́мрина – верхня частина колодязного зрубу (складених дерев’яних колод).
Я взяв ложку, покуштував:
– Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.
Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.
– Ні, – каже, помирати буду, а такої каші не їстиму! Диваки ми! Та у нас же пічкурі є!
– Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.
– Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко – раз, і готове.
– Ну гаразд, якщо швидко. А буде, як каша, то краще не треба.
– В одну мить, ось побачиш.
Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї.
Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем. Усі боки обідрав їм.
… Спати полягали голодні.
Вранці пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур’яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати.
Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя дивувався, які ми голодні були.
Нічого не пропало – все витягли з колодязя. А потім ми з Мишком і Володею бур’яни на городі пололи.
Мишко казав: бур’яни – це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!
Переклад Івана Сподаренка
– Назви головних персонажів твору.
– Яку подію з життя Мишка і його друга описано в оповіданні? Чому їм довелося самим варити кашу?
– Яку першу помилку зробив Мишко, коли починав варити кашу? Поясни зміст виділених слів
– Прочитай ту частину оповідання, у якій розповідається, як хлопці варили кашу.
– Розкажи, як вони набирали з колодязя воду.
– Як закінчилася описана історія? Розкажи за малюнком, що ще трапилося в цей вечір у хлопців.
– Якими показав письменник хлопчиків? Доведи, що він їм симпатизує.
– Розкажи про Мишка від імені його друга, а потім від імені Мишка про його друга.
– Розподілять ролі й прочитайте оповідання в особах.
– Виконай завдання (на вибір):
1. Дай пораду головним персонажам твору, як зварити кашу.
2. Доведи, що письменник з гумором розказав історію з кашею.
3. Поясни, чому оповідання називається “Мишкова каша”, адже кашу варили вдвох.
4. Чим, на твою думку, Мишко відрізняється від свого друга?
5. Чому від імені друга, а не Мишка, ведеться розповідь в оповіданні?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)