Мирон Катранник – ідеал селянина і людини (за романом В. Барки “Жовтий князь”)

Мирон Данилович Катранник – один із головних героїв роману В. Барки “Жовтий князь”. Це звичайна сільська людина. Але він увібрав у себе мудрість усього хліборобського, роду, християнсько-моральні принципи своїх пращурів. І це в найтяжчі часи допомогло йому жити гідно, не втрачаючи людської подоби і не продаючи душу.

Катранник постійно мучиться думкою: за що ж таку кару наслано на його народ, на родину? І який вихід? Сумно дивиться він на уповноваженого по заготівлі хліба і розуміє, що такий “переступить хоч закон, хоч що!”, “прикрутила

партлінія, бур’янця не вхопим”. Біль стискає серце Мирона Даниловича: “Нехай я пропаду,- а чим сім’я винна?.. І до кого вдатися?

Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь.

Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна – теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди – все, все. А тепер спухніть з голоду!

Не йдем же. Коли б і могли, не підем”. Чи багато треба селянинові? Малого місця під сонцем та можливість вирощувати хліб, годувати й одягати своїх діточок.

Але й цього їм не дають злі вороги.

Коли

в Катранників забрали (як і в інших) усе збіжжя і голод чорною примарою став на порозі, батько намагався з усіх сил щось зробити, здобути їстівне, зберегти родину. Він їде в далеку й небезпечну мандрівку то на Воронежчину міняти хліб, то йде до млина, біля якого зустріли пострілами, то ціною неймовірних зусиль виривається з палаючого яру, куди зіштовхували голодаючих, то вирушає на Кавказ, щоб заробити для сім’ї. Символічна й страшна смерть цього героя – самовідданого і жертовного.

Він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною у торбі.

У Мирона Даниловича була можливість врятувати себе і сім’ю. Але для цього треба було зрадити віру, довір’я односельців – віддати владі коштовну церковну чашу, народну святиню. І він терпить знущання, побої, переборює спокусу, дивлячись на мішок борошна і – не зраджує, воліючи краще вмерти.

Катранник, сам у біді, намагається допомогти іншим. Він не відганяє слабшого від мерзлого коня, а ділиться з ним, заходить до товаришів підтримати хоч словом, співчуває рядовим колгоспникам, дітям-сиротам із притулку. “Тихий і добрий до всіх”, “був світлий словом і серцем до них , як при небі,- ніколи не чули окрику “недоброго”, “не сварилися ніколи і жили гарно” – так характеризує свого чоловіка Дарія Олександрівна, гірко сумуючи при його втраті.

Працьовитий, розсудливий, твердий у вірі і своїх моральних принципах, Мирон Данилович був совістю односельців, їх порадником. Він був, як і більшість селян, покірним долі, безпорадним у страшних обставинах, справжнім носієм української ментальності. Загибель його і більшості членів його родини підкреслює ще раз жахливу національну трагедію українського народу під час штучного голодомору 1932-1933 рр.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Мирон Катранник – ідеал селянина і людини (за романом В. Барки “Жовтий князь”)