МИРНИЙ ПАНАС (сир. прізв. – Рудченко Панас; 13.05.1849, м. Миргород, тепер Полтавської обл. – 28.01.1920, м. Полгава) – письменник, фольклорист, публіцист, громадський і культурний діяч.
Народився в сім’ї бухгалтера повітового скарбництва. Зростав у сфері старосвітського побуту з досить сильними традиціями українських національних звичаїв та обрядів, уже в дитинстві увійшов у чарівний світ народної поезії й мови. Навчався в Миргородській парафіяльній школі та Гадяцькому повітовому училищі. У шкільні роки на хлопця справили значний вплив
З 14 років служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, з 1871 р. жив у Полтаві, працював у губернському скарбництві й казенній палаті. У Полтаві ввійшов у коло демократично настроєних інтелігентів – членів місцевої
Громади, одним з найдіяльніших та ініціативних діячів якої був колишній кирило-мефодієвець Д. Пильчиков. Підгримував зв’язки з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, П. Чубинським, О. Русовим, М. Заньковецькою, О. Терлецьким. Брав активну участь у підготовці й відзначенні сторіччя
Став одним із організаторів і керівників заснованого в Полтаві журналу “Рідний край”, закликав з його сторінок до боротьби з царатом, обстоював право українців на вільний національний розвиток, сприяв консолідації українських літературних сил.
Формування суспільно-політичних і літературно-естетичних поглядів Панаса Мирного визначалося антикріпосницьким рухом, діяльністю українських громадівців, складнощами в розвитку національної культури.
Перші літературні спроби Панаса Мирного пов’язані з віршуванням. Його творчий доробок налічує близько трьохсот віршів, однак надрукованих небагато, бо автор відчував художню недосконалість, часто невдалу стилізацію під народні пісні та Шевченкові поезії. Читачам став відомим з вірша “Україні” (1872).
З прозових спроб першим побачило світ оповідання “Лихий попутав” (1872), написане у формі монолога наймички про своє змарноване життя.
В оповіданні “П’яниця” (1874) уперше в українській літературі глибоко й переконливо показано дрібне провінційне чиновництво пореформеної доби, розкрито трагедію “маленької людини”, що не витримала гнітючого рабського животіння, підлабузництва й кар’єризму “братії” і, морально зломлена, опинилася на дні життя.
Незавершені твори цього часу виявляють тяжіння прозаїка до широких епічних картин, які б давали панорамне зображення дійсності.
Таку співавторстві з І. Біликом з’явився роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який засвідчив початок нового етапу в розвитку української прози: це був перший зразок соціально-психологічного роману, перший “роман з народного життя”, в якому “змальовано майже столітню історію українського села” (І. Франко), розкрито соціальну дійсність в усіх її суперечностях, показано, як соціально-економічні умови, конкретне життєве середовище формують характер особистості, зумовлюють її дії та вчинки.
Новаторство роману полягало насамперед у тому, що в ньому на повний голос заявило про себе українське суспільство перехідної доби. Реальна дійсність поставала у найрізноманітніших своїх проявах – соціальних, національних, історичних, побутових, і саме ці художні зрізи надавали творові життєвої достовірності, панорамності, психологічної вмотивованості ситуацій, неповторного образно-стильового забарвлення.
Працю над романом завершено 1875 р., але оскільки цензура не дала дозволу на його опублікування, рукопис було передано М. Драгоманову, і той надрукував його власним коштом 1880 р. в Женеві. Твір майже зовсім не потрапив в Україну, отже, не міг стати фактом літературного життя. Доля роману, як і літературна доля його автора, що не міг друкувати свої твори в рідному краї, змушений був приховувати своє авторство, остерігатися імперської цензури, – яскраве свідчення трагедії українського письменника в умовах колоніального пригнічення народу.
Подібна доля спіткала й повість Панаса Мирного “Лихі люди”, написану 1875 р. й анонімно надруковану за підтримкою М. Драгоманова в женевському журналі “Громада” (1877). Письменник розкриває тут роль української інтелігенції в громадському житті, дає своє тлумачення образу нової людини. Повісті притаманні стрімкі сюжетні повороти, органічне поєднання авторської розповіді з спогадами, мареннями, сновидіннями одного з головних персонажів, що відчутно посилило психологізм твору.
Глибину художнього дослідження пореформеної дійсності засвідчив роман “Повія”, частково надрукований у 80-ті роки (повністю у 1928 р.). Жанрово-композиційна форма твору на тему знівеченого життя жінки з трудящих верств давала можливість масштабно, панорамно змалювати дійсність в усіх її складнощах і суперечностях, відтворити процес розшарування селянства, зростання нових, прогресивних тенденцій, що намітилися в житті.
Соціальне дослідження дійсності Панас Мирний поєднував з тонким психологічним аналізом внутрішнього світу людини. Він не обмежувався заданою моделлю дій і вчинків персонажа, як це було часом притаманно творчості попередників, а в кожній конкретній ситуації знаходив не тільки морально-етичне, а й соціально-психологічне розв’язання конфлікту. В цьому переконують повісті “Голодна воля” (70-ті роки), “Лихо давнє й сьогочасне” (1897), “За водою” (написана в співавторстві з І. Біликом у першій половині 80-х років, надрукована 1918 р.), де йдеться про безвихідь, у яку потрапили кріпаки після селянської реформи.
У 70 – 80-х роках Панас Мирний працював над циклами оповідань, які побачили світ уже після його смерті. Письменник пробував свої сили і в жанрі новели; так, його “Лови” (1883) викликають інтерес сатиричним пафосом у розкритті мерзенної сутності поліцейського пристава. Високого ступеня художнюю узагальнення завдяки трансформуванню фольклорних мотивів досягнуто в “Казні про Правду і Кривду” (1886).
Панас Мирний зробив посильний внесок і в розвиток драматургії (“Лимерівна”, “У черницях”, “Перемудрив”, “Спокуса”), збагачуючи її і в тематичному, і в жанровому аспектах.
У перші десятиріччя XX ст. створив нарис “Серед степів” (1900), у якому йдеться про вимушене переселення українських хліборобів на Зелений Клин, оповідання “Пригода з “Кобзарем” (1906), “Дурниця” (1909). Під впливом нових естетичних віянь пробував писати по-новому (містерія “Спокуса”), та це йому не вдавалося. Загалом залишився традиціоналістом, який жахався закликів М. Коцюбинського оновлювати літературу.
Піднесення рідного письменства до рівня інших європейських літератур Панас Мирний вбачав, зокрема, у добре налагодженій перекладацькій справі. Він сам здійснив переспів “Слова о полку Ігоревім” (“Дума про військо Ігореве”), переклав “Думу про Гайавату” Лонгфелло, п’єсу П. Соловйової “Царівна Полуничка”, редагував переклади оповідань канадського письменника Е. Сетона-Томпсона.
Цільність натури письменника, його сила духу й непохитність у служінні народу осяяні благородною патріотичною метою. Як образно сказав О. Гончар, “під сукном віцмундира в цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста, митця глибоко демократичних переконань”.
Літ.: Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Л., 1936; Сиваченко М. Є. Історія створення роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”: З творчої лабораторії Панаса Мирного та Івана Білика. К., 1957; Пивоваров М. П. Майстерність психологічного аналізу (Роман “Повія” Панаса Мирного). К., 1960; Сиваченко М. Є. Корифей української прози: Нарис творчості Панаса Мирного. К, 1967; Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К, 1982.
Т. 35; Панас Мирний: Життя і творчість у фотографіях, ілюстраціях, документах. К, 1984; Черкаський В. М. Художній світ Панаса Мирного. К, 1989; Медуниця М. М. Брати і побратими. К, 1990; Ільницький О. Конфлікт між селянським і козацьким світоглядом у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” // Слово і час.
1990. № 4; Михальчук О. Об’єктивний тип романного мислення // Слово і час. 1994. № 4-5.
П. Хропко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)