Мирний Панас Голодна воля

У Степана Федоровича Гамзи пир на увесь мир. Усе місто з’їхалося – на Зелену горку, або в Золотий горішок, як звали кругом в околиці один з найлюбиміших Гамзою хуторів його безмірного маєтку.

У його їх чимало було і в Сокиринцях, і в Перерубі, і коло Вовчої долини, та ні одного так не укохав Гамза, як сю Зелену горку. Ще замолоду він наткнувся на сю місцину, – високу гору, покриту лісом і трохи не з трьох сторін оповиту чистою, як срібло, водою вередливого Псла. Місце було глухе та дике! Столітні дуби, височенні осокори та широковіті липи

укривали його своєю густою тінню, по краях густа ліщина, колючі терни та шипшина не давали ні пройти, ні проїхати. Що було там звіру та птиці усякої: зайці, лисиці, вовки, сороки, кібці, орли, як черва, кишіли, плодились і виростали на волі.

Ніхто їх не чіпав, ніхто не рушав їх таємного покою. Аж поти молодий Гамза не скинув свого ока.

– Чиє се помістя? – спитав він прикажчика Йосипенка, проїжджаючи одного ранку верхами арабських жеребців, за котрих не дуже давно Гамза заплатив дві тисячі карбованців.

– Наше, пане, – рубав йому Йосипенко по-своєму твердо, дебело, Гамза любив, як хто перекривляє “хахлацьку”

мову.- Тут ліс, пане, – золото! І на цілому світі такого дубка кат має. І в Гетьманському лісі не таке.

Пан придержав коня і, прищуривши очі, любувався горою. Правду кажучи, було чим і полюбуватися. Сонце підбилося вже височенько… гора, укрита золотим світлом, наче зачарована, стояла у тихому прозорому повітрі. З того боку від Псла легенький туман здіймався сизим димком, курився поміж деревом, з сього боку, – сонце прорізувало чорну тінь густого лісу, на самому шпилі – на рівній полянці – миготіло, як на воді, сонячне сяйво.

Сотні солов’їв щебетали по кущах молодого поросту, горлиці туркотали в ліщині, зозулі неугавно перекликались, перелітаючи з деревини на деревину, відкілясь здалека доносився глухий клекіт. Ліс просипався, продирав очі.

“Гарна місцина! – думав, любуючись, Гамза.- На отій поляні та вибудувати дворець з башнями, з шпилями, а кругом по низу розселити кріпацтво”, – і Гамза від радості кусав краї своїх чорних вусів.

Трохи згодом він торкнув коня і напрямився в гущавину.

– Пане, там небезпечної – поспішаючи за ним, сказав йосипенко.

– А що?

– Вовків достогибелі.

Пан не сказав нічого, тілько дав коневі острогами в боки. Йосипенко простував ззаду, і незабаром обидва окрилися в лісі. А через півгодини ясне сонце освічувало їх аж на поляні.’Звідти ще краща, ще показніша здавалася околиця: гора вся аж горіла сонячним світом, тоді як підгір’я курилося легким туманом.

У самому низу у крутих берегах гадюкою лелів Псло, ген далі, широко розливаючись по жовтих пісках, зараз за Пслом, у садках тонуло село, далі, через лісок, друге, третє… здається, вони зчіплялися сизими лугами. По праву руч – розлягалося нив’я голубе, червоне, чорне, зелене та жовтозолотеє, – здавалося, нарочито хтв укрив землю цвітними поясами. По ліву руч, як на долоні, вирисовувалося місто з своїми церквами, високими будинками, темними садками. Сонце викочувалося з-за гори, на котрій стояло воно. Ніяке перо, аиі щітка маляра не передала б тієї чарівної ігри, яку, витівало сонце з містом: воно горіло-палало, страшна пожежа не світить ніколи таким величним світом.

Пожарище завжди будить важку думку про розор, про людське нещастя, його вогонь немилосердно жре-поїдає, що стріне в дорозі… Ось ясно-ясно запалала нова будівля, – огненні язики лижуть її високу оселю, страшенно крутяться кругом, іскрять, криваве зарево разом з димом стовпом піднімається вгору. Страшно! Чується крик людський, чуються їх сльози…

Не те тут: огонь огнем, тілько не рушить він ні високої церкви, ні низь. кої хатини. Хоч’ тисячі тисяч огненних іскорок горять, стрибають на їх, диму зовсім немає. Чисте прозоре повітря хвилюється рожевим світом, чорна тінь неосвічених місць не углем пожежі чорніє, а ще краще одріз-няє ясну сторону. Ненароком променяста стяга ускочить в чорну середину… усміхнулася тінь – не знать де і ділася… Велична ігра, дивовижна картина!

Дивився б – не надивився; любувався б – і вмер би, любуючись.

Недаром і Гамза задивився так, і його серце билося радістю, його очі горіли, любуючись. “І як ніхто досі не бачив сього чудовного місця? – думалося йому.- Важне місце. Тут безпремінно треба оселитися. Отам дворець поставити, туди геть служби, по горі і Пслу завести садок родючий.

По той і другий бік гори у долинах оселити кріпацтво. Імення треба пригадати. Зелена горка абощо”. І, повернувши коня, він повернув назад, у місто.

Молода Гамзиха устала якраз і в розкішному ранковому одягу дожидала чоловіка чай пити.

– Та й довго ви як загулялися сьогодні, – привітала вона його, вимитого, перерядженого у щоденний одяг.

– Ах, душко! Яке ми одкритіє зробили! – радо скрикнув Гамза і почав розказувати жінці свої походеньки. – Нащо нам і за границю їздити – своя Швейцарія під боком.

– То поїдьмо удвох. Поїдьмо?!- і питалася і разом настоювала пишна Гамзиха.

– Підожди, душко, дай дорогу проложити. Там такі нетрі! такі пущі!

Незабаром після того ціла сотня кріпаків з сокирами, заступами, лопатами були направлені на Зелену горку. Столітні дуби, зачувши уперше стук сокири, похилилися: не одному з їх довге життя вкоротила рука чоловіка. Наче побиті велетні, лежали вони по горі, по низу. Серед забутого місця пролягала широка дорога аж на гору.

Грабарі зрівняли її, розгладили, хоч котись.

Гамза і Гамзиха не забарилися покататися: в один з хороших літніх вечорів, перед заходом сонця, легенька коляска, запряжена парою ситих жеребців, вивозила їх на гору.

– Ах, голубчик, какая прелестьі – одно викрикувала Гамзиха, не знаючи, де й на чому зостановити свій погляд.

На горі ще більше кричала і дивувалась Гамзиха. Гамза не потурав жінці: то доля жіноча дивуватися, а чоловіча – дива робити. Він задуманий ходив, розміряв ступнями гору і викладав, що і де вибудувати.

Знову гора обізвалась, загула; з губернії приїхав’ будівничий, ціла артіль кацапів. Укрили її стук це-гелля, брязкіт сокир, шугання гемблів, – робота ключем б’є! День за днем минає, а на горі, наче з-під землі, виходить одна будівля за другою.

Кам’яний палац, наче іграшечка, з своїми башеньками, вишками, різними візерунками понад вікнами та понад дверима, з своїм високим шпилем посередині, – стоїть і, мов панянка та, озирається навкруги, любуючись своїм убором. іПо боках його, наче чепурні дітки коло пишної матері, притулилися флігеля – один під управля-ющого й контору, другий під приїжджих. Далі за узорчатою решоткою, що перерізала гору на дві половини, ішов чорний двір, – кухні, сараї, комори, хати прикажчикові, двірні. Кругом застроїлася гора. На чорному дворі уже і люди оселилися, а будинок, хоч і оброблений зокола, та не прибраний зсередини, остався так зимувати. На весну аж з-за границі приїхав маляр його розписувати, убирати.

З усієї економії воли возили заграничну дорогу мебель.

Аж у маю увійшов Гамза у свою царську оселю. І забенкетував же він на рад остях: цілий тиждень гості не переводились, – один з двору – а десяток у двір. Усі дивляться чудовну будівлю, дивуються. Один веселий панок, підпивши, скрикнув: – Це у вас, Степан Федорович, не Зелена горка, а Золотий горішок.- Назва якраз пристала до діла, з того часу Зелена горка звалася більше Золотим горішком.

Тому двадцять п’ять років назад – багато води утекло, багато всього перевернулося: Гамзиха умерла, Гамза постарів-побілів, як кажуть, покрився снігом. Одначе з його здоровий дідуган, товстий, червономордий, високий. Дворянство його шанує, поважає, четвертий раз вибира своїм предводителем. І Гамза вірно служить своєму дворянству: як орел той надзира над своїм гніздом, так Гамза над повітовим дворянством. З якого повіту найбільше дітей учиться на казенний щот?- З його повіту. У кого найтихше кріпацтво?

З того часу, як одно село великого пана забунтовало було і Гамза по-своєму розпорядився з бунтовщиками, продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів, – одпала в бунтовщиків повадка бунтувати. Усюди чутки: там кріпацтво, не видержавши гіркої наруги, убило німця-управителя, там самого пана задавила жіноча громада, а в Гамзи ніде нічого. Хоч у Гамзи повен двір дівчат, котрими він, як хоче, так і орудує, але ніхто з їх не тілько не підіймає руки на його, а ще моле бога за свого барина. Бо й барин не можна сказати, щоб був недобрий: не погодиться яка з дівок, зараз її заміж за кучера чи форейтера, одведе огород у долині коло Зеленої горки, вибудує хату, – живіть, працюйте. Таким побитом Зелена горка розрослася, розширилася.

Широким поясом людських дворів оповили Зелену горку, з котрої, наче мати над дітьми, надзирав панський будинок над кріпацькими хатами. Горка росла по дням, розширилася-розпросторилася. Одно не гарно – своєї церкви немає. Гамза і церкву збудував.

Правда, невелику, і попа свого постановив, їздив аж у губернію просити преосвященного, щоб постриг йому попа з його ж таки кріпаків, – якогось безвісного безбатченка, правда – ученого. Преосвященний постриг.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Мирний Панас Голодна воля