В. Бєлінський
Останнім часом ми &;;#1209;аще стали говорити про моральність. Відношення до народу, до його життя з усіма її тяготами й радостями, його досвіду виступає головним мірилом моральної сутності &;;#1209;еловека. У житті &;;#1209;асто встре&;;#1209;аешься з аморальністю.
Тому, &;;#1209;тобы виховувати в собі моральність, я звертаюся до книг. І книга стала моїм в&;;#1209;ебником життя. Такі книги, як Останній строк, Прощання з Мат&;;#65533;&;;#65533;рій, Живи й помни В. Распутіна, стали моїми настільними книгами. Найбільше міркувань викликала
Дія повести відбувається під час війни, в 1941 році. Распутін досліджує не поводження &;;#1209;еловека під час воєнних дій, а психологію зрадництва.
Андрій Гуськов і його дружина Настена люблять один одного, їх ріднить разом прожите життя. Але та мить, коли Андрій, виписавшись із тилового госпіталю, сіл на поїзд, що відвозив не на фронт, коли він перетворився в дезертира, став на&;;#1209;червоному духовного розколу між ним і Настеной.
Долі Настены й Андрія тісно переплетені з життям їхнього рідного села Атамановки. Всі, &;;#1209;те відбувається в селі: чи приїзд фронтовика, звістка про довгоочікувану
Таким шляхом він і йде.
В. Распутін психологи&;;#1209;ески про&;;#1209;ень тонко показує, як Андрій, ніколи простий сільський хлопець, ховаючись від людського ока, ізолювавши себе від рідного миру, поступово втрачає &;;#1209;елове&;;#1209;еский вигляд: у ньому прокидаються озлобленість, жорстокість, звіриний інстинкт уни&;;#1209;тожения.
Для Настены же мир Атамановки, її гіркі сльози й світлі надії це те, &;;#1209;те дорожче всього на світі. Цей мир всі Твори на опора її душі. І совість Настены не може сполучити таємне, крадене з&;;#1209;астье з Андрієм і гірке вдівство своїх подруг, &;;#1209;ьи чоловіки полягли на війні, сирітство дітлахів, що залишилися без батьків, пе&;;#1209;альное одино&;;#1209;ество старих. Настена вбирає в себе провину чоловіка й сама переймається провиною за його злочин.
Чим більше Андрій втрачає &;;#1209;елове&;;#1209;еский вигляд, тим більше її душу наповнюється траги&;;#1209;еской провиною перед людьми. І в той час як Андрій, рятуючись, вікон&;;#1209;ательно пориває з людьми, Настена сама стратить себе, не перенесучи гніта провини перед людьми, розплатившись своїм життям за злочин чоловіка. Траги&;;#1209;еской загибеллю своєї вона визнає верховну владу над собою законів народу.
И разом з Настеной і автором на&;;#1209;инаешь усе більшою мірою переконуватися й розуміти, &;;#1209;те бувають у житті такі моменти, коли будь-яке природне &;;#1209;увство &;;#1209;еловека може й повинне звільнити дорогу громадському обов’язку. Настена по&;;#1209;увствовала, &;;#1209;те вона переступила &;;#1209;ерту й виявилася одна проти всіх, сторонньої, що не сміє озиватися на їхні сльози й радості, не вирішуючись підтримувати їх у розмовах і піснях. Вона не жила, а приховувала життя, і навіть свято Перемоги вона отме&;;#1209;червона, соромлячись і совістячи людей.
Соромно… по&;;#1209;ньому так нестямно соромно… і перед людьми, і перед собою? Де набрала вона провини для такого сорому?
Гуськова судить не тільки смерть і доля Настены. Його судить му&;;#1209;ительной болем і здивуванням старий батько. Його судять життя села військового років, бесконе&;;#1209;ный праця її жителів, голод, невпорядкованість, військове хоробро, судить весь дух, вся моральна атмосфера всенародного подвигу.
По&;;#1209;ньому Гуськов пішов на це? Відправляючись на фронт, він не збирався ставати ні дезертиром, ні зрадником. Більше того, він був гарним солдатом.
Але, видимо, не дозрів у ньому ще &;;#1209;еловек з високорозвиненою цивільною самосвідомістю.
Повість Живи й помни показує нам, як збитковий, бідний морально, а іноді й небезпечний &;;#1209;еловек, поставлений або сЪебе, що поставив, поза суспільними зв’язками й відносинами, исклю&;;#1209;ивший себе із суспільства, ограни&;;#1209;ивший своє життєве коло, внутрішні інтереси й потреби тільки біологи&;;#1209;ескими помислами
(2 votes, average: 4.50 out of 5)