Минуле, сьогодення й майбутнє в п’єсі Чехова “Вишневий сад”

Своїй останній п’єсі Чехов дав підзаголовок “комедія”. Але в першої постановке Московського Художнього театра ще при житті автора п’єса предстала важкою драмою, навіть трагедією. Хто ж правий?

Потрібно мати на увазі, що драма – це літературний твір, розрахований на сценічне життя.

Тільки на сцені драма знайде повнокоштовне побутування, виявить усе закладеноние в ній змісти, у тому числі одержить і жанрову визначеність, тому последнее слово у відповіді на поставлене питання буде належати театру, режиссерам і акторам У

той же час известно, що новаторські принципи Чехова-Драматурга сприймалися й усваивалисій театрами із працею, не відразу. Хоча мхатовская, освячена авторитетім Станіславського й Немировича-Даначенко традиційна інтерпретація “Вишневого саду” як драматичної елегії закріпилася в практиці вітчизняних тіатров, Чехов встиг висловити “своєму” тіатру невдоволення, незадоволеність їхнім трактуванням. “Вишневий сад” – це прощання хозяев, що тепер уже були, з їх родовим дворянським гніздом. Тема ця неоднекратне піднімалася в росіянці литературе другої половини XIX століття й трагедій але-драматично, і
комічно.

У чому особливості чеховського втілення цієї теми?

Багато в чому воно визначається отношением Чехова до дворянства, що йде в соціальне небуття, і вйому, що йде, на зміну капіталу, що виявилося в образах Раневской і Лопахина. В обох станах і їхній взаємодії Чехов висправ наступність носіїв отечественної культури. Дворянське гніздо для Чехова насамперед – вогнище культури.

Звичайно, це ще й музей кріпосного права, і про це говориться в п’єсі, але драматург бачить у дворянській садибі все-таки в першу чергу історичне місце.

Раневская – його господарка, душа будинку. Саме тому, незважаючи на все її легкодумство й пороки, до неї тягнуться люди. Повернулася господарка, і будинок ожив, у нього потягнулися вже, здається, що назавжди покинули його колишні мешканці Лопахин під стать їй.

Це поетична натура, у нього, як говорить Петя Трофимов, “тонкі, ніжні пальці, як в артиста… тонка ніжна душа”. І в Раневской він почуває таку ж, родинну душу. Вульгарність життя наступає на нього з усіх боків, він здобуває риси ухаря-купця, починає хвастатися своїм демократическим походженням і бравировать некультурністю (а це вважалося престижним у тодішніх “передових колах”), але й він чекає Раневскую, щоб біля її очиститися, відродитися Таяке зображення капіталіста опиралося на реальні факти, адже багато росіян купці й капіталісти допомагали отечественному мистецтву.

Мамонтів, Морозов, Зимін містили театри, брати Третякови заснували картинну галерею в Москві, купецький син Алексєєв, взявшиший сценічний псевдонім Станіславский, приніс у Художній театр не тільки творчі ідеї, але й батьківське багатство, і досить чимале. Лопахин – саме такий. Тому й не вдалося його одруження на Варі, вони не пара один одному: тонка, поетична натура багатого купця й приземлена, буднич але-повсякденна, цілком погрязшая в побуті життя прийомна дочка Раневской. І от наступає черговий социально-исторический перелом російського життя.

Дворяни викидаються з життя, їхнє місце занітомить буржуазія.

Як поводяться хазяї вишневого саду? По ідеї, треба рятувати себе й сад. Як?

Соціально переродитися, теж стати буржуа, що й пропонує Лопахин. Але для Гаева й Раневской це значить змінити собі, своїм звичкам, смакам, ідеалам, життєвим цінностям И тому вони мовчачи відкидають предложение й безстрашно йдуть назустріч своєму соціальному й життєвому краху. Щодо цього глибокий зміст несет у собі фігура другорядного персонажа – Шарлотти Іванівни.

На початку другого акту вона говорить про себе: “У мене немає сьогодення паспорта, я не знаю, скільки мені років… звідки я й хто я – не знаю…

Хто мої батьки, може, вони не вінчалися… не знаюся Так хочеться поговорить, а з ким… Нікого в мене немає… Усе одна, одна, нікого в мене немає й… і хто я, навіщо я, невідомо”.

Шарлотта олицетворяет майбутнє Раневской – все це незабаром чекає господарку маєтку.

Але вони обидві, по-різному, звичайно, проявляють здивуйтельное мужність і навіть підтримують бадьорість духу в інші, тому що для всіх персонажів п’єси із загибеллю вишнівого саду скінчиться одне життя, а чи буде інша – невідомо. Колишні хазяї і їхнє оточення (тобто Раневская, Варячи, Гаїв, Пищик, Шарлотта, Дуняша, Фірс) поводяться смішно, а у светі надвигающегося на них соціального небуття нерозумно, нерозумно. Вони роблять вигляд, що все йде як і раніше, нічого не изменилось і не зміниться.

Це обман, саме й взаимообман. Але цим вони єдино можуть протистояти неминучості невідвратимого долі.

Лопахин щиро горює, він не бачить у Раневской і навіть у третирующем його Гаеве класових ворогів, для него це дорогі, милі йому люди. Загальнолюдський, гуманістичний підхід до людини домінує в п’єсі над станово-класовим Особливо сильна борьба в душі Лопахина, що видно з його заключительного монологу третього акту. А як поводиться в цей час молодь?

Погано!

В Ані в силу її малолітства саме невизначене й у той же час райдужне подання про її майбутнє, що очікує. Вона в захваті від балаканини Пети Трофимова. Останньому хоча й 26 або 27 років, але він уважається молодим і, схоже, перетворив свою молодість у професію. Інакше пояснити його інфантильність і – саме дивне – загальне визнання, которим він користується, не можна.

Раневская жорстоко, але справедливо налаяла його, у відповідь він упав зі сходи.

Його гарним мовленням вірить тільки Аня, але неї вибачає її молодість Набагато більш того, що він говорить, Петю характеризуючи його калоші, “грязние, старі”. Але нас, що знають про кривавий социальних катаклізми, що трясли Росію в XX столітті й начавшихся буквально відразу після того, як відгриміли оплески на прем’єрі п’єси й умер її творець, слова Пети, його мрії про нове життя, підхоплене Анею бажання насадити інший сад – нас все це повинне приріст вагити до більше серйозних висновків про сущности образа Пети. Чехів завжди був дорівнюєдушен до політики, як революційний рух, так і боротьба з ним пройшли мімо його.

Дурна дівчинка Аня вірить цим мовленням. Інші персонажі посміюються, іронізують: занадто великий недотіпа цей Петя, щоб його боятися Та й сад вирубав не він, а купець, що бажає устроить на цьому місці дачі. Чехів не дожив до інших дач, улаштованих на просторах його й нашої багатостраждальної батьківщини продовжувачами справи Пети Трофимова. На щастя, “жити в цю пору прекрасну” не довелося й більшості персонажів “Вишневого саду”.

Для Чехова характерна об’єктивна манера оповідання, у його прозі голос автора не чутний.

У драмі почути його взагалі неможливо. И все-таки – комідия, драма або трагедія “Вишневий сад”? Знаючи, як Чехов не любив определенность і, отже, неповноту охвата життєвого явища з усіма його складностями, треба обережно ответить: всі відразу.

Останнє слово в цьому питанні все-таки скаже театр


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Минуле, сьогодення й майбутнє в п’єсі Чехова “Вишневий сад”