А. С. Грибоєдов увійшов у російську літературу як автор одного произведения. Його комедію “Горе від розуму” важко переоцінити. П’єса Грибоедова залишиться сучасної й животрепещущей доти, поки з нашого життя не зникнуть кар’єризм, чинопочитание, плітки, поки в нашім обществе будуть панувати спрага наживі, прагнення жити за рахунок інших, а не власною працею, поки будуть процвітати мисливці догоджати й прислуживаться. Все це вічна недосконалість людей і миру чудово описано в біссмертної комедії.
Грибоєдов створює целую галерею
І такому “суспільству” поодинці противостоит головний герой комедії – Олександр Андрійович Чацкий. Він приїхав у Москву, “з далеких мандрівок возвратясь”, тільки заради Софії, своїй коханій. Але, повернувшись у ніколи рідний і улюблений будинок, він виявляє дуже сильні перемени: Софія холодна, зарозуміла, раздражительна, вона більше не любить Чацкого.
Намагаючись знайти відповідь на своє почуття, головний герой волає до колишнього любви, що до його від’їзду була взаимной,
Всі його покатування повернути колишню Софію зазнають поразки. На всі палкі мовлення й воспоминання героя Софія відповідає: “Ребячество!”. Отже, у наявності любовна драма, але вона перестає бути вузько особистої, перірастая в зіткнення закоханої людини й усього фамусовского общества.
Головний герой один виступає проти армії старих “воїнів”, начиная нескінченну боротьбу за нове життя й за свою любов.
Перше зіткнення – із самим Фамусовим. Хазяїн будинку визнає правильними ідеали “століття минулого”; і зразок для нього – дядюшка: Максим Петрович: він не те на сріблі, На золоті едал; сто чоловік до послуг. Зовсім ясно, що й сам Фамусов не відмовився б від такого життя, тому він і не розуміє Чацкого, требующего “служби справі, а не особам”. Любовний і соціальний конфлікти комедії зливаються в єдине ціле.
Особиста драма героя ускладнена отношением суспільства до нього, а общественна – особистими відносинами.
Це вимотує Чацкого, і в результаті його життя перетворюється в “мильон роздирань”. Стан невизначеності приводить героя в шаленство. На початку дії він спокійний і впевнений у собі: Ні, нині світло вуж не такий…
Вольнее всякий дихає И не поспішає вписати в полк блазнів, У заступників позіхати на стелю.
З’явитися помовчати, пошаркать, пообідати, Підставити стілець, поднесть хустка. Але в монолозі на балі в будинку Фамусова вже зовсім очевидно, що в Чацкого “розум із серцем не в ладі”. Образ головного героя дуже трагичен: весь його монолог – наслідок несчастной любові й неприйняття суспільством тих думок і почуттів, тих переконань, які Чацкий відстоює з таким запалом.
Чацкий не тільки не спростовує слухи про своє божевілля, але всімі силами, здавалося б, подтверждає їх, адже все його поводження, всі вчинки суперечать “здоровому глузду”, правилам, прийнятим у проществе: Ви праві, з вогню той вийде непошкоджений, Хто з вами година побить встигне, Подихає повітрям одним, И в кому розум уцелеет… Геть із Москви! Сюди я більше не їздець, Бігу, не оглянуся, піду шукати по світлу Де ображеному є почуттю куточок!
Герой переживає трагедію непоніманія, але адже всі його монологи обращени до “московських бабусь”, завідомо не здатним оцінити гостроту розуму викривача. Він не боїться говорить усе всім в очі й справедливо обвинувачує представників фамусовской Москви в неправді, святенництві, особімерии. І пускай Чацкий не зрозумілий, пускай марнував свій запал перед недостойними, але не бути молчалиним у суспільстві підлесників і лицемірів, вступити у відкрите протистояння буквально з усіма – учинок, заслуживающий поваги
(1 votes, average: 5.00 out of 5)