Труна Тімура УЗБЕКИСТАНСЬКІ ПОЕЗІЇ Він світ громив, жахав народи Палив міста, топтав степи І гнав орду свою в походи
Крізь млу кавказької тропи. До нього йшли по зиск і ласку, Путі торуючи старі, Купці Ірану і Дамаску І генуезькі лихварі Із джагатайської пустелі Він звівся привидом кривим, І многорукий ідол Делі Повергся в порох перед ним. Хан з ока ідола рукою Гранчастий видер діамант І, вклавши в торбу, взяв з собою, В свій рудогорбий Самарканд, Де зібрано в скарбниці світу Коштовний дар з усіх країн, Та брилу ковану нефриту Цінив як скарб
Мертвотним холодом відгонив Він кожним виломом своїм. Крізь нього видно мертві далі Безслідних війн, пустих смертей, І хан знайшов в страшнім кристалі Останній марний свій трофей. І він звелів зелену брилу, Холодний камінь забуття, Покласти на свою могилу, Щоб запечатати життя.
Кінчилось все – тривоги миру, Душі шаленство й ненасить, І лиш гординя Гур-Еміру Над порожнечею стримить, Де зеленавий, плоскотілий, Недобрий камінь захолов,
Землі народів багатьох. Де йшов, кульгаючи, сновида Безплідних снів, безслідних діл, Збиваючи до круговиду Блукання швидкойдучий пил.
І на шляхах земного ширу Пройшло усе, кінчилось все, І скреп розпався Гур-Еміру, І впали башти медресе. І край надгробка із нефриту Шар цвілі, тліну й пилюги Укрив ознаку гордовиту – Бунчук Залізного Кульги; Немов крило зловісне птиці, Мов хижа висохла рука, Звиса над каменем гробниці Це чорне пасмо бунчука. Під бань розколотих зіяння, Під черепи лунких склепінь Лягла тінь пам’яті остання, В зелений камінь вкута тінь.
Нехай цю тінь за нагороду Собі гордень той визнає, Що з рук безсмертного народу Безсмертя не дістав своє.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)