БУДІВЛІ I. СОБОР У тіні пагорків, процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрілчасті вежі – пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почекру її на серці не знесеш.
Немов
І падали, і дерлись
БРАМА У грі нелюдській, в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м’яз, Обняв краї спокійної безодні. Підніс, як пожаданний келих, Широку браму в вишину, Широку браму,
Грішну і земну,
Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості – квіт, на брості – квіт, мов око Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого барокко, Що плинула з віків старого лабіринта, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінта.
І той акант – не лавр на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить з подоланих держав. Бо шлях звитяг крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть. Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки, бундючний гетьманат.
Тоді, немов бучний вінець, На масне волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець; Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманят. Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь! І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більше, аніж їхнє! III.
БУДИНОК Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом віадук, Але ще юрбами навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні. Стовпи громохкі. Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати.
Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В’їдається у степ завзята праця та, Як смерч, поставлений донизу головою. Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг. Тут Буяє труд. І пруг ляга на плуг, І кут ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд. Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці,
І відгукаються баси Тяжких електростанцій, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку ламп, Він в’є свою спіраль Від паль До дамб, Від дамб До паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп Піску й рудої ржі, Де на твердий, упертий шруб Нагвинчуються етажі. Колонки електричних гроз В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос.
Як лопаються жили. І смерчі звуків випряда Оскаженіла хуга; То крутиться мерщій труда Велична центрифуга. Обертається мерщій, Луна на гони й гони По рейках гомінких колій, Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив І закладають тут же Масиви стін, І дула димарів, І кратери споруджень. Зубами чорними зубил Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури, І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл З залізної клавіатури. Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь І горбатих м’язах руки чоловіка. Над землею гримить, Над старою землею гримить, Як марш нечуваних століть, Будування висока музика.
І стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій громових, І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день – як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енергій, Салют, і виклик сурм, і натиск, і алярм.