Ми з хлопцями з нашого двору любимо купатися і загоряти на озері, розташованому в одному з передмість. Туди ми відправляємося на велосипеді. Спочатку їдемо по шосе, потім звертаємо на путівець – грунтову дорогу. Ми не дуже поспішаємо, милуємося околицями, іноді робимо привали.
А коли добираємося до потрібного нам місця, зовсім забуваємо про час. Лежимо на березі після купання, розповідаємо різні історії, будуємо з піску замок, слухаємо магнітофонні записи.
Одного разу до нашої компанії приєднався новачок. Родина цього хлопчика недавно
У неділю ми, як завжди, поїхали до озера.
Добралися туди без пригод. Із розбігу кинулися у воду, змагалися в плаванні. Новачок, його звали Сашко, пірнувши трошки, незабаром вийшов на берег, а ми ще довго плавали. Посинівши від довгого перебування у воді, ми лягли на пісок і почали глузувати із Сашка: “Що, боїшся води?” Хлопчик сказав, що не вміє плавати. “У нашому класі навіть дівчиська плавають!” – сказав я, відчуваючи на собі схвальні погляди товаришів.
Сашко промовчав.
Назад ми поверталися тією ж дорогою.
Ну чим він міг допомогти, якщо ні в мене, ні в нього не було під рукою велоаптечки? “Ти їдь, – відповів я йому, – а я як-небудь пішки. До будинку вже недалеко”. Сашко сказав: “Підемо разом”. Ми йшли й котили свої велосипеди, розмовляли на різні теми.
Однак мені всю дорогу не давало спокою те, що ми глузували із Сашка за його невміння плавати. Але ж тільки він не кинув мене в біді.
“Я буду учити тебе плавати, – сказав я Сашкові. – Ти ще здивуєш хлопців своїм умінням. Ти справжній друг”.