Україна… Край краси й тяжкої недолі, неповторної пісні й волелюбного лицарства, край із багатою і на радість, і на криваві сторінки історією. Але найбільше багатство кожної землі – її вірні дочки й сини. У поезії “Ми йдемо” автор показав нас, українців, які гордо йдуть своєю віковічною землею:
Ми йдемо по Україні:
Від степів до гір,
Від лісів до морів – звідусіль
Виходимо на прадавні шляхи,
І немає нам ліку.
Нелегка доля судилася нашій Україні. Проте не здавалися українці та йшли у бій, бо не можна знищити той
Ми чинимо волю наших прадідів,
Це вони нас послали у путь,
Щоб ми йшли нашою віковічною землею.
У цьому поході ми маємо вистояти, перебороти всі труднощі. Бо мріємо про те, щоб на нашій землі панували доброта, порядність, чесність, народ був радісним, діти – щасливими. Ми горді, що Україна починає впевнено утверджувати себе на карті світу.
Віримо, що рідна мова досягне вершин великої пошани в кожній сім’ї, у селі і в місті.
Подивіться на карту!
Тож зробімо все можливе для майбутнього нашої держави! Знову і знову бринять у моїй душі прості, але такі зворушливі рядки:
Ми йдемо по Україні,
Пов’язані вишиваними дівочими руками рушниками,
І радість сяє в наших очах.