МЕРТВІ ДУШІ (Поема, 1835-1841 – т. 1; опубл. 1842) Ноздрев – молодецький 35-літній “балакун, гульвіса, молодець”; третій по рахунку поміщик, з яким Чичиков затіває торг про мертві душі. Знайомство відбувається в 1-й главі, на обіді в Прокурора; відновляється випадково – у трактирі (гл.
4). Чичиков направляється від Коробочки до Собакевичу.
Ноздрев, у свою чергу, разом з “зятем Межуевим” вертається з ярмарку, де пропив і програв всі, аж до екіпажа. Н. негайно заманює Чичикова до себе в маєток, попутно атестувавши Собакевича “жидомором”,
Після псарні, де Н. серед собак виглядає “зовсім як батько сімейства”, гості направляються на поле; отут русаків звичайно ж ловлять руками Н. не занадто стурбований обідом (за стіл сідають лише в 5 годин), оскільки їжа – далеко не головне в його буйному
Зате напоїв у Н. удосталь, причому, не задовольняючись їх “натуральним” якістю, хазяїн видумує неймовірні “склади” (бургуньон і шампаньон разом; рябиновка “зі смаком вершків”, що віддає, однак, сивухою). При цьому Н. себе щадить; помітивши це, Чичиков потихеньку виливає й свої чарки Однак ранком ” хазяїн, щощадив” себе, є до Чичикову в халаті, під яким немає нічого, крім відкритих грудей, що обростила “якоюсь бородою”, і із трубкою в зубах – і, як покладено гусарствующему героєві, запевняє, що в роті в нього “ескадрон ночував”. Є чи похмілля ні його – зовсім не важливо; важливо лише, що чималий гуляка повинен страждати від перепою.
Мотив “помилкового похмілля” важливий авторові ще в одному відношенні. Напередодні ввечері, під час торгу, Н. на смерть посварився із Чичиковим: той відмовився зіграти з буйним “продавцем” на мертві душі в карти; відмовився купити жеребця “арабських кровей” і одержати душі “на додачу”. Але як вечірню задерикуватість Н. неможливо списати на пари алкоголю, так і ранкове миролюбство не можна пояснити забуттям усього, що зроблено в п’яному вигарі.
Поводження Н. мотивоване одним-єдиною щиросердечною якістю: безудержностью, що граничить із безпам’ятством.
Н. нічого не задумує, не планує, не “має на увазі”; він просто ні в чому не знає міри. Необачно погодившись зіграти з ним на душі в шашки (оскільки шашки не бувають крапленими), Чичиков ледь не стає жертвою ноздревско-го розгулу. Душі, поставлені “на кін”, оцінені в 100 рублів; Н. зрушує обшлагом рукава відразу по трьох шашки й проводить у такий спосіб одну з них у дамки – не залишаючи Чичикову іншого виходу, як змішати фігури Розправа здається неминучою.
Могутні Порфирій і Петрушка схоплюють героя; Н. в азарті кричить: “Бийте його! ” Чичикова рятує лише явище грізного капітан-справника з величезними вусами, що пародіює й deus ex machina (“бог з машини”) давньогрецької трагедії, і одночасно фінал “Ревізора”. Ретировавшийся Чичиков сподівається, що перша зустріч із Н. виявиться останньою; однак їм має бути ще дві зустрічі, одна йз яких (гл. 8, сцена губернського балу) ледь не погубить покупця “мертвих душ”.
Зненацька зштовхнувшись із Чичиковим, Н. кричить привселюдно: “А, херсонський поміщик, херсонський поміщик! він торгує мертвими душами!” – чим породжує хвилю неймовірних чуток. Коли чиновники міста NN, остаточно заплутавшись в “версіях”, призивають Н., той підтверджує відразу всі слухи, не бентежачись їхньою суперечливістю (гл.
9). Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч; він шпигун, фальшивомонетник; збирався відвезти губернаторську дочку; вінчати за 75 рублів повинен був піп Сидір із села Трухмачевка; Чичиков – Наполеон; кінчає Н. повною нісенітницею. А потім сам же (в 10-й главі) повідомляє “херсонському поміщикові” про ці слухи, нанеся йому візит без запрошення. Знову начисто забувши про нанесену образу, Н. пропонує Чичикову допомога в “увозе” губернаторської дочки, причому всього за три тисячі Як всі інші герої поеми, Н. немов “переносить” обрису своєї душі на обриси свого побуту. Удома в нього все бестолково.
Посередине їдальні коштують дерев’яні козла; у кабінеті немає книг і паперів; на стіні висять “турецькі” кинджали (на одному Чичиков бачить напис: майстер Савелій Сибіряков); улюблена шарманка Н., що він іменує органом, почавши грати мотив “Мальбруг у похід поїхав”, завершує знайомим вальсом, а одна жвава дудка довго не може заспокоїтися Прізвище Н. зв’язує його з комічними персонажами росіянці “носологической” літератури, чий гумористичний колорит забезпечувався нескінченними жартами над носами героїв.
Одяг (смугастий архалук), зовнішність (кров з молоком; густі чорні волосся, бакенбарди), жести (молодцювато скидає картуз), манери (відразу переходить на “ти”, лізе цілуватися, усіх іменує або “душками”, або “феткжами”), безперервна брехня, задерикуватість, азарт, безпам’ятство, готовність напаскудити кращому другові без якої-небудь мети, – все це із самого початку створює пізнаваний літературно-театральний образ буйного писаки. Н. пізнавано пов’язаний з водевільним типом Буянова, із Хлестаковим з “Ревізора”. Але на відміну від “складного” Хлестакова, що у своїй натхненній брехні зживає вбогість власного існування, Н. нічого не “зживає”.
Він просто бреше й гадит “від в’юнкості й жвавості характеру”.
Характерний епізод, у якому Н. показує Чичикову й Межуеву свої володіння – і, підводячи їх до “границі” (дерев’яний стовпчик і вузенький рів), раптом зненацька для себе самого починає запевняти: “… усе, що не бачиш по цю сторону, все це моє, і навіть по ту сторону, весь цей ліс, що геть синіє, і все, що за лісом, все моє”. Цей “перебір” викликає в пам’яті нестримно-фантастичну неправду Хлестакова.
Але якщо Н. що й переборює, то не себе самого, не свою соціальну ущербність, а лише просторову тісноту навколишнього життя; його воістину безмежна неправда є зворотний бік росіянці видали, що Н. наділений у надлишку. А на відміну від “носологичских” персонажів, від Буянових, від Пирогова, від Чертокуцкого й тому подібних порожніх героїв, Н. не до кінця порожній. Його буйна енергія, що не знаходить належного застосування (Н. може тижнями азартно розкладати пасьянс, забувши про усім на світі), все-таки надає його образу силу, яскраву індивідуальність, ставить у своєрідній ієрархії негативних типів, виведених Гоголем, на порівняно високе місце – “третє знизу”.
По суті, якщо до Н. Чичиков (і читач) зустрічаються з безнадійними, душевно мертвими персонажами, яким немає й не може бути місця в прийдешній, перетвореній Росії (образ якої стояло створити в 3-м томі поеми), те з Н. починається низка героїв, що зберегли в собі хоч щось живе Хоча б живий, при всій його безглуздості, характер і живу, грубувато-вульгарну, але виразне мовлення (графиня, ручки якого – самий субтильний суперфлю; собаки з “міцністю чорних мясов” і ін.
). Саме тому Н. наділений якоюсь умовною подобою біографії (тоді як Манилов біографії начисто позбавлений, а в Коробочки є лише натяк на біографічну передісторію). Пускай ця “біографія” і пародійно-одноманітна: “розбійні” пригоди “історичної особистості”. Тобто особистості, що вічно попадає у всякі історії. Саме тому, виникши на сторінках роману ще в 1-й главі, він не просто активно діє у двох главах, 4-й і б-й, але бере участь і в главах з 8-й по 10-ю.
Його образ немов не вміщається в замкнутих границях окремого епізоду; відносини Н. з романним простором будуються по тім же типі, що і його відносини із простором як таким – “все це моє, і навіть по ту сторону все моє”.
Не випадково автор зводить Чичикова з Н. у трактирі – тобто по дорозі назад до загубленого кучерями Селіфаном бічній дорозі, що символізує шлях вбудущее.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)