Меніппова сатира, або Меніппова сатура – жанр античної літератури, що полягає у вільному поєднанні віршів та прози, пов’язаний з іменем філософа-кініка Меніппа із Гадари – сирійської (III ст. до н. е.). На жаль, від його спадщини лишилися тільки заголовки, однак традицію свого попередника продовжив Лукіан (діалоги “Меніпп”, “Ікароменіпп”, “Бесіди в царстві мертвих”), Марк Теренцій Варрон (“Меніппові сатири”), Сенека-молодший (“Згарбузіння божественного Клавдія”), Петроній (“Сатирикон”) та ін. М. с. – то,
Потреба такого понятійного запровадження зумовлена літературною практикою, засвідченою творчістю Лукіана, Апулея, Ф. Рабле, Дж. Свіфта, М. Гоголя, М. Стороженка та ін. Водночас М. с. спостерігається у народній творчості (сміхова культура), зокрема, й в українському фольклорі, у літературній спадщині “мандрованих дяків”, “низового бороко”, Г. Некрашевича, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка та інших, традицією яких живиться “химерна проза” XX ст. (М. Йогансен, О. Іль-ченко, В. Земляк, Є. Гуцало, Вал.
Шевчук), а також у комедіях М. Куліша, гуморі Остапа Вишні, пародіюванні Едварда Стріхи. До цього жанру належать “Московіада” та “Рекреації” Ю. Андруховича.