Мефістофель – супутник Фауста (за трагедією Й. В. Гете “Фауст”)

Колись ми починаємо замислюватися над важким філософським запитанням: а що ж найстрашніше для людини як особистості? І раптом, перебравши всі людські жахливі події: і старіння, і хвороби, і бідність, і втрати, і зради – дійдемо до розуміння: це – спокій. Спокій – це не тільки коли опускаються руки і наступає втома від довгої, марної, непосильної боротьби, а ще й зупинка від повного задоволення, закінчення існування як діючої натури. Щоб світ не стояв на одному місці, потрібно не давати людині заспокоїтися, перетворити життєвий шлях вінця

Божого творіння на тваринне існування, задовольнитися прагматичним сьогоденням.

Певно, тому й веде нас Господь шляхом боротьби й випробувань, тому й погоджується на експеримент із доктором Фаустом з однойменної трагедії Гете.

Мефістофель у цьому випадку як каталізатор реакції, як вічний двигун і спокусник, відкриває за обрієм новий обрій, не дає задовольнитися малим.

У такому разі він постає перед нами не ворогом, навіть не супротивником Господа, а в чомусь помічником. Доказом тому є їхня дружня бесіда, повага одне до одного. Саме Мефістофель покаже аскетичному, зануреному в дослідження Фаусту інші сторони

життя, збагатить його новими враженнями, подарує радість кохання і горе втрати коханої, поверне незнану ним молодість.

Здається, Мефістофель і сам молодшає з Фаустом, перебираючи всі свої методичні заходи, щоб здобути перемогу над. ним. Він непоганий товариш і супутник, у чомусь навіть симпатична особистість.

Правда, Мефістофель бажав передати Фаусту своє презирство до людського роду, вміння бачити тільки людські вади. Тому він допоміг спокусити Маргариту, вбити брата дівчини, вивів Фауста з Маргаритиної в’язниці, так і не врятувавши дівчину. Мефістофель хотів, щоб Фауст жив тільки для себе, незважаючи на інших, прагнучи тільки власного задоволення.

Тут дуже важко провести межу між Добром і Злом, визначивши суто темні та світлі сили. Мабуть, вони просто не існують окремо, а співіснують, не тільки відтіняючи, а й у чомусь доповнюючи одне одного. Мефістофель супроводжує Фауста й допомагає йому на шляху в пошуках істини, у пошуках самого себе, але невпинність, творча натура героя потрібна саме Богові, саме це визначає безсмертну душу.

Мефістофелю ж може дістатися тільки статична оболонка людини, що перестала бути особистістю. Отак, розділяючи людей на тих, що живуть, і тих, що існують, Господь і Мефістофель роблять, допомагаючи одне одному, спільну справу, ще раз підтверджуючи, що “Спочатку було Діло”.

У основу твору “Фауст” покладено народну книжку про Фауста, що з’явилася у XVІ столітті. До цього сюжету неодноразово зверталися й раніше (Марло, Відман та інші), але тільки Гете створив новаторський за формою й духом твір. Над “Фаустом” митець працював фактично впродовж усього життя.

Близько 1773 року з’явився первісний варіант трагедії, так званий “Прафауст”. До роботи над цим твором поет повертається 1778 року в Італії. У 1797-1801 pp. складається остаточний його сюжет, створюються сцени “За міською брамою”, переклад Євангелія, угода з Мефістофелем та “Пролог на небі”.

У грудні 1828 року написано другу частину трагедії.

Така постійність у звертанні до фаустівської теми пояснюється тим, що цей сюжет надавав Гете практично невичерпні можливості для вирішення найрізноманітніших питань. “Фауст” – відображення нелегкого духовного шляху як автора, так і людства загалом.

“Фауст” – філософська трагедія. З цієї точки зору дуже важливим для розуміння твору є “Пролог на небі”. Поет відкриває нам велич космосу, аби запитати, а що ж таке людина у цьому величезному, нескінченному світі.

Розвиток подій у творі зумовлений ходом думок автора. Суперечка про людину та можливості її розуму визначає всю проблематику трагедії. Господь випробує людину і переконаний, що сумніви, посіяні в її душі Мефістофелем, пробудять у ній прагнення до нових пошуків і цим допоможуть виправдати своє високе призначення.

Лише за таких умов вона досягне висот.

Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним, не розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим, кориснішим людям: “Пропали роки!” У цих гірких словах розкрито всю вдачу Фауста, невдоволеного собою.

Фауст пробує пізнати суть буття за допомогою магії. Та Дух землі, обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому. Разом з ним щезають останні сподівання Фауста.

Життя втрачає сенс.

Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень – утвердження беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами земного буття. Фауст вирішує, що самогубство – капітуляція людини перед Всесвітом.

У сцені “Біля міських воріт”, одній з найважливіших у трагедії, Фауст постає перед нами в тісному спілкуванні з народом. Прості люди оточують Фауста, щиро дякують йому за безкорисливу лікарську допомогу. Фауст рятував людей під час епідемії, він любить і розуміє їх.

У цій прекрасній сцені Й. В. Гете стверджує глибоку і плодотворну думку про те, що справжній учений повинен постійно відчувати своє єднання з народом.

У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель, перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає слідом за Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель – дух руйнації та сумніву.

Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.

Мефістофель – дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укладають між собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після виконання його бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою, визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона тривала вічно.

Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає від нього Господь, сперечаючись із духом зла. Мефістофель випробовує Фауста спокусами: вином, неробством, гульнею, чуттєвою любов’ю. Мефістофель – демон-спо-кусник, гордий зі свого призначення.

Вірний собі, він убиває людські сподівання, руйнує душі, розпалює тваринні інстинкти. Та влада його поширюється лише на слабких і пасивних. Врешті-решт він змушений зізнається; “… людей скількох уже я загубив, але тече життя широкою рікою”. Ось чому йому так хочеться перемогти кращого з людей – Фауста, відвернути його від пошуків суті буття, зневірити в силі людського розуму.

Мефістофель вельми винахідливий у своєму намаганні збити героя зі шляху істинного: він розпалює в серці Фауста любовний шал.

Та епізод з Маргаритою – не просто підтвердження усім відомої істини: “Не лише в коханні щастя”. Якраз навпаки. Фауст не зазнав щастя, бо не любив по-справжньому. Його почуття – диявольська спокуса, пошук самореалізащі за рахунок іншої людини.

Ось чому воно засуджується і автором, і Богом.

Як бачимо, незаспокоєність і незадоволеність Фауста, песимізм і нігілізм Мефістофеля – явища неоднакового порядку. Мефістофель упевнений в неможливості пізнання кінцевих таємниць природи і сенсу людського життя; Фауст, навпаки, впевнений в нескінченних можливостях людини і в її прийдешньому щасті. Він постійно сперечається з Мефістофелем і протистоїть його сухому раціоналізму, але разом з тим тверезість Мефістофеля, його цинічна відвертість є своєрідною реалістичною противагою ідеальним пориванням Фауста.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Мефістофель – супутник Фауста (за трагедією Й. В. Гете “Фауст”)