“Іван Мазепа”, Київ, “Рад. письменник”, 1991.
Всі покою щиро прагнуть, А не в оден гуж всі тягнуть, Той направо, той наліво. А все браття: то-то диво! Не маш любви, не маш згоди, Од Жовтої взявши Води. През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали. Гей, братове, пора знати, Що не всім нам панувати І речами керувати. На корабель поглядімо, Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує, Весь корабель управує. Пчулка бідна матку має І оної послухає. Жалься, Боже, України, Що не в купі має сини: Оден живе із погани, Кличе сюди отамани. Ідем матку
Другий ляхам за грош служить, По Україні і той тужить; Мати моя старенькая! Чом ти вельми слабенькая? Різно тебе розшарпали, Кгди аж по Дніпр туркам дали: Все фортель щоб заслабіла І аж вконець сил не міла. Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує. Той на матку нарікає І недолю проклинає: Ліпше було б не родити, Нежлі в таких бідах жити. Од всіх сторон ворогують, Огнем, мечем руїнують, Од всіх не маш зичливости, А не слушной учтивости; Мужиками називають, А підданством дорікають. Чом ти синів не учила. Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати Вкупі лихо одбувати. Я сим, бідний,
Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте І вольностей бороніте, Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права.