Коли ведуть розмову про любовну лірику XX століття, Маяковського або не згадують зовсім, або згадують в останню чергу. Навіть іноді дивуються: як це, Маяковський – агітатор, горлач, ватажок і раптом кохання! Якось “не вписується” у деяких це поняття в образ…
Я дещо заздрю тим, хто вперше відкриє для себе сторінки його ранніх, “непрограмних” колись віршів і поем, тобто відкриє для себе нового Маяковського, великого і в боротьбі, і у ненависті, і в коханні, Маяковського, який вимірює любов великими масштабами – “громада-любов”:
На
Сплошное сердце – гудит повсеместно.
Він навіть одній з ранніх своїх поем дасть назву “Люблю!” Його кохання не просто безмежне – космічне.
Послушайте!
Ведь, если звезды Зажигают –
Значит – это кому-нибудь нужно? Значит – это необходимо,
Чтобы каждый вечер
Над крышами
Загоралась хоть одна звезда?!
Кохання, що виростає до зірок, охоплює все навкруги, розчиняючи і підіймаючи твою душу, кохання, без якого ні жити, ні дихати, ні творити.
До речі, майже неможливо сказати, де закінчується ліричний герой і починається сам поет.
“Мне
Це не лише безмежна ніжність, щирість – це якась відкритість душі, чутливої, глибоко вразливої, дійсно великої в усіх проявах своїх почуттів:
Дай хоть
Последней нежностью выстелить твой уходящий шаг.
“Лилечка”
Имя твое я боюсь забыть, как поэт боится забыть какое-то
В муках ночей рожденное слово, величием равное Богу.
Тело твое
Я буду беречь и любить, как солдат,
Обрубленный войною,
Ненужный, ничей,
Бережет свою единственную ногу.
“Облако в штанах”
Недарма ж саме у Маяковського, причому не пародійно, а всерйоз з’явиться пушкінський образ:
Я сейчас же
Утром должен быть уверен, что с вами днем увижусь я.
“Юбилейное”
Кохання у Маяковського зростає до символу, до узагальнення:
Любить –
Это с простынь,
Бессонницей рваных,
Срываться,
Ревнуя к Копернику…
Але найголовніше, що мене приваблює у любовній ліриці Маяковського – це його велика вимогливість у коханні. Вимогливість до себе, до свого почуття, до коханої. Бажання бути гідним дійсно високої любові.
Не поймать меня
На дряни, на похожей паре чувств, Я ж
Навек
Любовью ранен – еле-еле волочусь.
“Письмо товаришу Кострову из Парижа о сущности любви”
” Життя поета, його вибір свого шляху, своєї долі визначає вибір кохання. Не можна розділити життя на громадське й особисте – це сплавлене у самому серці:
В поцелуе рук ли,
Губ ли, в дрожи тела
Близких мне красный
Цвет
Моих республик
Тоже
Должен
Пламенеть.
“Письмо Татьяне Яковлевой”
Кохання живе поруч у найскрутніші часи, дає змогу не тільки перемогти труднощі, але й посміхнутися над ними:
Не домой,
Не на суп,
А к любимой в гости,
Две морковинки несу
За зеленый хвостик.
Я много дарил
Конфет да букетов,
Но больше всех
Дорогих даров
Я помню
Морковь драгоценную эту
И полполена
Березовых дров…
Може, саме тому й віриш, коли поет каже: “Я землю эту люблю!” Починаєш сприймати Маяковського не плакатно-далеким, не бронзовим пам’ятником, а живим сучасником, людиною, що вміє страждати й засвічувати зірки, людиною, яку бентежить високе й вічне.
В ночи Млечпуть серебряной Окою,
Я не спешу, и молниями телеграмм
Мне незачем тебя будить и беспокоить…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)