Максим Рильський – Олександр Довженко (Скорочено)

Олександр Довженко був напрочуд широко обдарованою людиною, він нагадував цим художників доби Ренесансу. Сам він гадав, що коли б йому пощастило замолоду як слід учитись, то з нього вийшов би сильніший художник-маляр, ніж кіномитець. Хто знає, чи воно так, але в образотворчому мистецтві він виявив себе, як і в роботі кіносценариста й кінорежисера, дуже своєрідним і інтересним майстром.

Йому високою мірою властиві були любов до яскравих топів, до виразних контрастів, любов до видимого світу з його безмежною грою кольорів і світлотіней, з його живою й теплою красою. Він здебільшого сам писав сценарії для своїх кінофільмів, пояснюючи це невисокою культурою і небажанням письменників наших (не всіх, звичайно) працювати для кіно. Я думаю, що цього пояснення мало.

Довженко був надто оригінальним і разом з тим надто цільним художником, новатором, я сказав би, від голови до ніг, щоб задовольнитися чужими, хай і вельми талановитими сценаріями. Але письменників він раз у раз закликав до роботи для кіно, цього найдоступнішого широким масам, найвпливовішого мистецтва…

Великий жаль

бере за серце, що Довженко так і не здійснив своєї мрії – екранізувати улюбленого свого “Тараса Бульбу”. Але гоголівський новів чується у всій творчості Довженка, у його широких, сміливих, упевнених мазках, у його завжди виправданих гіперболах і загостреннях характерів та ситуацій. Він був реалістом і разом з тим романтиком го-голівського типу. Адже Гоголь – романтик не тільки у “Вечорах на хуторі” та “Миргороді”, а й у “Мертвих душах”…

Патетичне сприйняття дійсності завжди було, за власним визнанням Довженка, притаманною його рисою… І, так само, як у Гоголя, це патетичне сприйняття дійсності сполучалось у Довженка з глибоким почуттям чисто українського гумо – – ру. Пригадайте хоч би сторінки дитячих споминів у “Зачарованій Десні”.

Сумно подумати, що частина кінокартин Довженка безповоротно загинула в часи воєнного лихоліття. Сумно подумати, що не закінчив він своєї роботи над екранним втіленням натхненної “Поеми про море”. Але й те, що ми маємо, ставить Олександра Довженка в перший ряд світових майстрів кіно.

Все, що робив Довженко, викликало такий жвавий обмін думками, такі часом і суперечки, які викликають тільки серйозні й великі творчі явища. Байдужим Довженко нікого не залишав. Його “Арсенал”, його “Щорс”, його “Земля” – це захоплені гімни людському героїзмові, людській праці, глибині й силі людських думок, почуттів і пристрастей.

Його “Зачарована Десна” – задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України, з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім. Його поема про море” – це поема про безкрає море людських характерів у всій їх складності, про життя і творчість радянських людей, нових людей на оновленій землі…

Творчість Довженка – це передовсім він сам, Олександр Довженко, якого ми пам’ятаємо і якого ми не забудемо. Незмінне враження, яке справляв Олександр Петрович на кожного, хто бачив його вперше, було: яка обдарована людина! При цьому інколи й не знали, в якій саме галузі ця людина працює, а от враження надзвичайної обдарованості виникало зразу.

Він таки й не зовсім укладався у рамки своєї професії.

Змолоду вчитель, художник, потім кіносценарист і кінорежисер, письменник – прозаїк, памфлетист, драматург. Це все так, і все це не покриває всього Довженка, і все це у нього перепліталось, і на всьому цьому лежала печать неповторної індивідуальності творчої людини. Коли ви розмовляли з ним, вірніше, слухали його, коли він розгортав перед вами свої плани реконструкції міст, зокрема так любленого ним Києва, свої проекти пам’ятників в історичних місцях України, де для нього все жило – і похмурий отаман Сірко, і уявлений Гоголем Тарас Бульба, і дні громадянської війни, і дні війни визвольної,- ви могли подумати, що перед вами блискучий архітектор і скульптор.

Коли вій удавався в розмову про улюблене ним садівництво, про таких блискучих майстрів його, яК Бербанк і Мічурін, то вам могло здатись, що маєте справу з першорядним спеціалістом садової справи… І ви починали, зрештою, думати, що справді – коли б цей чоловік працював чи в інженерній справі, чи в архітектурі, чи в історичній науці, чи в філософії, чи в біології, чи навіть, скажімо, в медицині, то скрізь би прокладав він свої сміливі шляхи, скрізь би виявив свій надзвичайний талант…

Довженко не боїться – як і ніколи не боявся – надмірностей, перебільшень, зовні неправдоподібних ситуацій, бо під тим усім криється в нього велика правда життя. Один з найбільших реалістів світу, Гоголь, якого особливо любив і з яким був внутрішньо споріднений Довженко, теж не боявся надмірностей і перебільшень, але тільки педанти можуть твердити, ніби гоголівські гіперболи суперечать його реалізмові…

Олександр Довженко не тільки в розмовах з друзями, не тільки в промовах на зібраннях людей різних професій, але й і всією своєю творчістю завжди сміливо вторгався в саме життя, він усією пристрастю свого могутнього серця любив, усім вогнем свого палкого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, і ненавидів усе, що стоїть на дорозі до того прекрасного…


Максим Рильський – Олександр Довженко (Скорочено)