Із звуків – лише подих вітру і далекі перебори струн чанга..
Ця ніч – одна із тих, яку накриває – хвиля за хвилею – прибій моря думок. Саме в такі години приходить відчуття про надходження важливої думки, здається, ще мить, схопиш, і вона твоя. І з нею розкриються всі таємниці нашого перебування на землі, сенс життя й смерті. Але страхи, невпевненість відлякують думку.
Десять століть пройшло з тих пір, як на іранському небосхилі запалилась зірка, щоб відзначити прихід мудреця (варто додати: математика, астронома, лікаря, філософа,
Омар Хайям – Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатх Омар ібн-Ібрахім ал – Хайям Нішапурі. Хайам співзвучне зі словом хайма – шатро, намет, від цього й назва твору.
Разом з рядками Хайяма у свідомість проникають фаталізм і відчуття того, що буття визначене наперед. Вічна загадка ланцюгів Всесвіту не відкриється нам:
Ми йдемо з цього світу, не знаючи
Ні початку, ні сенсу його, ні кінця.
Навіть найсвітліші уми не розігнали ту темряву невігластва, яка оточує нас. Вони сягали нестями,
Такі думки накривають як хвиля морська, приносять шалене відчуття безвиході, ще крок – і божевілля. Але не тільки вони є супутниками рядків Омара Хайяма. Його рубаї – немов дорогоцінне вино з букетом, у якому зібрані всі ноти: печаль, туга, відчуття руки фатуму, але разом з цим вони увібрали в себе весь розсудливий спокій, так притаманний культурі сходу.
Він розливається по тілу так, як арабське письмо під каламом, стиснутим рукою філософа, і вгамовує біль від розуміння нашої безпорадності, непомітності і немічі: “із праху ми прийшли і вітер розвіє нас”.
Схід – справа тонка й вишукана. Безпорадність і незнання таємниць Всесвіту – це ще не привід опускати руки. Нам відміряно стільки, скільки відміряно: ні крихтою більше (і не менше). І від нас залежить, як витратити час. Дихай глибоко.
Живи легко. Співай, доки не порвались струни чанга. Не втрачай глузд ні від щастя, ні від болю.
Цінуй дружбу. Життя рівне подиху – не витрачай його марно. … Я дихаю глибоко. І зі свіжою темрявою, що насичує мої легені, приходить думка: майстер, який шив намети з шовку розуму, завжди нагадував про те, що кожна людина – прах. І кожен прах був колись людиною.
Глина, з якої роблять глеки для вина, була колись тілами людей – прекрасних або огидних, царів або бідняків, але доля їх чекала єдина. Однак на кожне правило – навіть на те, яке виводив великий мудрець – є свій виняток: Хайям став не прахом, а вином, яке вже десять століть насичує тих, хто прийшов після нього. І усмішка – спокійна східним спокоєм і мудра хайямовою мудрістю – торкає мої губи.