– Так, було близько десятої години ранку, високоповажний Іван Миколайович, – сказав професор. Іван раптом виявив, що на Патріарших вже вечір. Значить, так довго професор розповідав. Або просто я заснув і все це мені наснилося?
Ні, напевно, розповідав, тому що Берліоз заявив, що розповідь був надзвичайно цікавий, хоч і зовсім не збігається з євангельськими розповідями. “Якщо ми почнемо посилатися на євангелія як історичне джерело…” – сказав професор, і Берліоз згадав, що те ж саме говорив Бездомному, йдучи по Бронній до Патріаршим
– Подзвонити? Ну що ж, зателефонуйте, – сумно погодився хворий і раптом пристрасно попросив: – Але благаю вас на прощання, повірте хоч в те, що диявол існує! Майте на увазі, що на це існує сьоме доказ, і вже саме надійний! І вам воно зараз буде представлено.
– Добре-добре, – фальшиво-ласкаво говорив Берліоз… і кинувся до того виходу з Патріарших, що знаходиться на розі Бронній і Єрмола-евского провулка.
А професор прокричав:
– Не накажете чи, я велю зараз дати телеграму вашому дядькові до Києва.
У самого виходу на Бронній з лавки назустріч редактору піднявся той самий громадянин, якого Берліоз прийняв перш за галюцинацію, тільки вже не повітряний, а звичайний – Берліоз розгледів в полусумерках його усішкі немов курячі пір’я, маленькі напівп’яні очки і високо підтягнуті, так, що було видно брудні білі шкарпетки,
Картаті штанці.
– Турнікет шукаєте, громадянин? – Тріснутим тенорком поцікавився
Картатий. – Сюди, будь ласка!
Берліоз підбіг до турнікета, і взявся за нього рукою. Повернувши його, він вже збирався зробити крок на рейки, як раптом засяяла напис “Бережись трамвая!”. Негайно підлетів і трамвай.
Обережний Берліоз, хоча і стояв безпечно, переклав руку на вертушці турнікета, зробивши крок назад. Але рука його тутже зісковзнула і зірвалася, нога, немов по льоду, поїхала вниз по бруковому укосу, інша нога підскочила вгору, і Берліоза викинуло на рейки. Він намагався за щось ухопитися: встиг повернутися на бік, підтягнув ноги до живота і побачив стрімко насувається на нього абсолютно біле від жаху обличчя вагоновожатої.
Вона рвонула гальмо, вагон смикнувся і підстрибнув, полетіли скла. Тут в мозку Берліоза хтось розпачливо крикнув: “Невже? ..” В останній раз майнула місяць, і стало темно.
З-під трамвая вискочило щось кругле, темне і застрибало по булижникам Бронній. Це була відрізана голова Берліоза.