Людина і сонце в творчості І. Драча

Чому болить душа? Чому вона боляща?

Чому вона тяжка? Чому все важча її важча?

І. Драч

У кожного письменника свій шлях до визнання. Але тільки той досягає вершин, хто завжди сам в собі, хто завжди – неповторність.

До таких постатей в українській літературі можна віднести Івана Драча, одного з представників тієї плеяди, яка ввійшла в історію під іменем “шістдесятники”.

На думку Б. Олійника. Іван Драч завжди “заряджений на пошук”, він постійно знаходиться на шляху, що обов’язково приведе до досягнення мети. Принциповий,

гострий на слово, поет з самого початку літературної діяльності не вмів зберігати “правила хорошого тону” в двобої зі злом, ніколи не поступався своїм світорозумінням, завжди був і є вірним собі. Та ота імпульсивність, нестримність в його характері існує паралельно з добротою, яка передбачає терпимість і розважливість.

І тому закономірно те, що 60-ті роки, коли в поезію влилася ціла когорта яскравих обдаровань, своєю переломною енергією найбільше відповідали таланту Івана Драча.

Українській літературі поталанило, що вона запопала собі саме такого, ні на кого не схожого поета.

Івана Драча часом

читати важко. Іноді й зовсім не розумієш, що хоче сказати поет. Не всі новації його, як відмічає критика, сприймаються як позитивні. А це в свою чергу підтверджує формулу: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той, кого не можна наслідувати.

Поет Драч – автор творів різних жанрів. Та яку б тему він не порушував, вона завжди набирала громадянського звучання. Візьмемо для прикладу його поему “Віра, Надія і перша моя любов”, яка ввійшла до збірки “Теліжинці”. З усіх поетових книг вона найтепліша, бо – сповідальна.

У ній Іван Драч виражає щиру подяку отцю-матері, рідній землі й людям, що живуть на ній, за те, що вони (всі разом!) навчили його найдорожчому – жити по совісті й не забувати свого гнізда. Так і хочеться епіграфом до цієї поеми взяти безсмертні Симоненкові слова:

Все на світі можна вибирати, сину…

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Іван Драч у своїх творах звеличує людину-творця. Людина і Сонце в нього на рівних. Більше того, Сонце – наскрізний образ усієї поетичної творчості. У 1978 році поет видав збірку під назвою “Сонце і слово”, а нова оригінальна книжка, випущена того ж року, дістала назву “Сонячний фенікс”. Автор цих книжок У довженківському розумінні говорить про особливості сучасного життя, що завжди на шляху з минулого в майбутнє.

Сучасність, говорить поет, живиться плідними соками минулого і має у собі зародки майбутнього.

Саме так розуміється в житті головний герой поеми “Ніж у сонці”. Він відданий народу, Батьківщині. На самовіддану боротьбу за справедливість його надихають образи правдолюбців минулого, він іде на смерть в ім’я майбутнього не тільки рідного краю, а всієї планети.

Ліричний герой – людина-громадянин, яка живе радостями й болями всесвіту в їх конкретних виявах.

Твір “Ніж у сонці” невеликий за своїм розміром, але глибокий за ідейним спрямуванням. Основна ідея твору досить актуальна виступ проти використання природних сил і здобутків науки для знищення людей, для руйнації та смерті. І сьогодні вона звучить, можливо, ще сучасніше, аніж у 60-ті роки, коли писалася поема, бо людство пережило страшну трагедію, ім’я якої “Чорнобильська”. Слід зазначити, що Драч один з перших літераторів світу, хто сказав своє слово про вплив наукових відкриттів на життя планети. У його розумінні наука не може існувати заради науки, вона має сприяти підвищенню життєвого рівня, а не самознищенню. Появу образу Сонця в поемі І. Драч пояснив так: “Сонце – це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості.

Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина”.

Відповідно, Сонце в поемі “Ніж у сонці” – не тільки небесне світило, не тільки джерело нашої галактики.

Швидше це морально-етична категорія. Можливо, символ ідеалу, тих світлих начал, якими природа наділяє кожну людину. А якщо це так, то до його високості має прагнути кожен, кому Всевишній подарував життя на землі, бо саме таке прагнення дасть право сказати: “Я – людина”.

Драч у поемі стверджує, що у кожної людини має бути своє сонце, своя заповітна мрія, у вічному русі до якої ми очищаємось від усього хибного і починаємо розуміти свою відповідальність за свою планету. Звільнившись від прикрого, ми стаємо вищі й красивіші.

Особливого звучання в поемі набуває мотив руйнації. З часу її написання минуло вже два десятиріччя. За цей час люди здійснили багато відкриттів в науці, техніці, які, з одного боку, покращують добробут, а з іншого – удосконалюють ту страшну зброю, яка може знищити життя на землі. І ті жахи, що в деякій мірі в 1978 році трактувалися як гіперболи, сьогодні стають жорстокою реальністю, особливо після аварії на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції.

Певне, тривожнішого дзвону, аніж у поемі І. Драча, яка кличе до пильності, не пролунало в жодній з літератур.

Драчеві притаманне сприйняття явиш життя в їх найвищій напрузі, бо він завжди прагне до того, щоб пізнати все, дійти розумом і серцем до “дна роси” і до найглибших загадок кібернетики це своє життєве кредо автор сформулював у невеличкій поемі “Спрага”:

Це спрага людяності, і краси, і змоги,

Я нею сповнений. Мене пече щоднини

Жагуча спрага щастя для людини.

Тривоги людства – це мої тривоги.

Поет відчував ще в ті роки тривогу, яку таїв у собі атомний вік. Тому й прагнув до планетарного, космічного звеличення людини, яка, маючи громадську свідомість, встане на захист Землі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Людина і сонце в творчості І. Драча