Любовні пісні – група родинно-побутових пісень, в яких оспівуються почуття й переживання закоханих. З усіх різновидів народної лірики Л. п. найбезпосередніше відображають душевний стан особистості, її настрої і переживання, нерідко сумні й драматичні. Переживання здебільшого дівчат і жінок, що дало підставу фольклористам твердити про переважно жіночий витвір Л. п. У них підноситься щире, ніжне взаємне кохання як найвища цінність (“Сонце низенько, вечір близенько”, “Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя”, “У сусіда хата біла”,
“Ти добре то знаєш, що я сирота,
Не маю я срібла, не маю злота;
Опріч любові, що к тобі маю,
Я всім убога – того не таю!” –
“Не треба ж мені злота – я й сам придбаю,
А треба, дівчино, бо я кохаю!”
“Скоріше, козаче, в могилі буду, / Ніж тебе, серденько, да позабуду!” – такий лейтмотив Л. п. Розлука з милим, видання силоміць за нелюба, будь-яке присилування
З нею у повній відповідності поетичні образи – символи, алегорії: дівчина – ліщина, калина, береза; хлопець – явір, дуб; закохана пара – голуб і голубка, селезень й утінка; журба – шум дерева; знайомство, залицяння – дати води напитися, напоїти коня; небезпека зради, втрати вінка – острах пустити до хати, переночувати, ламати калину; одруження – перепливання річки, перехід через хитку кладку, врятування милим дівчини, що тоне, заблудилася в гаю, збилася з дороги і т. ін. Л. п. відзначаються високими художніми якостями. Усе розмаїття традиційної фольклорної поетики виражає їх красу, найніжніші людські почуття. Часто використовується в них художній паралелізм, на якому будується нерідко вся пісня. Він зустрічається у різних формах – розгорнутій (“Ой відти гора, а відти друга, Поміж тими гороньками сходила зоря.
Ой то не зоря…”), питальній, діалогічній (“- Чом трава зелена?” – “Бо близько вода”. “- Чом дівчина гарна?” – “Бо ще молода”). Через паралелізм образів виражається людська драма. Безпосередності інтимної сповіді почуттів у Л. п. служить майстерне використання діалогічно-монологічної форми викладу:
Ой з-за гори вітер віє –
Калина не спіє.
Козак дівку вірно любить,
Заняти не сміє.
“Тим я єї не займаю,
Що сватати маю;
Тим до неї не горнуся,
Що слави боюся”. –
“Не бійсь слави, не бійсь слави.
Не бійсь поговору,
Я за славу сама стану,
Ще й виговорюся.
З ким люблюся – обіймуся,
Слави не боюся”.