Любов, любов – говорить преданье – Сполучник душі з душею рідний – Їх съединенье, сочетанъе, И фатальне їх слиянье. И… двобій фатальної… Ф. И. Тютчев Був такий випадок. У редакцію однієї молодіжної газети прийшов парубків
Він готовий був заплатити більші гроші за те, щоб надрукували одну-едйнствен-ную рядок: “Лариса, я люблю тебе, прости мене! Сашко”. Оголошення було надруковано.
Наступного дня почалося щось неуявне. Телефони в редакції не вмовкали
Дзвонили дівчини, від яких пішов улюблений, жінки, що втратили своїх
У місті з мільйонним населенням тисячі Ларис і тисячі Саш. А ще є Людмили, Олени, Наташи й Коли, Дмитрика, Сережи. І в кожного – гострий щиросердечний біль і очікування щастя. І скільки їх, що люблять, що втратили один одного в цьому величезному світі, що розмінялися по дріб’язках, що забули про головний: “Я люблю тебе!” А навколо – “куплю”, “продам”…
“Прости мене!” А поруч – “Голосуйте
Адже всі так просто: “Я люблю тебе!” – і ніяких проблем. “Прости мене!” – і хочеться бігти сломя голову до нього, забувши про усім: про справи, про проблеми, про гордість… У Марини Цветаевой героїня її “Повести про Сонечке” говорить приблизно так: “Ну чому вони такі жадібні, чому?!
Я ж нічого не прошу. Тільки скажи одне-єдине слово: люблю. І все. І я повірю
Часто думаю: “Ти тільки скажи, я перевіряти не буду!” А йому легше гори перевернути… Ну чому ж вони такі жадібні?!” Дійсно, чому? Іноді хочеться закричати: “Люди!
Зупинитеся! Не потрібно більше розлук!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)