Олександра Сергійовича Пушкіна по праву можна вважати найбільшим російським поетом, що відкрив золоту сторінку в історії російської літератури.
Його лірика многотемна й багатогранна, але любов і дружба займають особливе місце в ній, оскільки ці почуття супроводжували поетові протягом всього його життя; вони були основними джерелами його натхнення.
Із часом погляд поета й відношення до них мінялися, але вірність цим ідеалам він проніс через все життя.
Дружні послання ліцейського років здебільшого описують юнацькі бенкети й веселощі,
Своєму другові П. Я. Чаадаєву Пушкін адресує кілька віршів: “До Чаадаєва” (1818), “Чаадаєву” (1821). У добутку 1821 року автор, звертаючись до товариша, дякує йому за підтримку й наставляння:
У глибину душі
Ти пожвавлював її радою иль докором.
Особливе місце у Творчості Пушкіна займає послання, адресована друзям-декабристам, “У глибині сибірських руд…” (1827), у якому автор хоче морально підтримати засланих на каторгу борців. Поет виражає впевненість у тім, що “скорботна праця й дум високе стремленье” не пропадуть. Закінчується вірш на оптимістичній ноті:
Окови тяжкі впадуть,
Темниці зваляться – і воля
Вас прийме радісно у входу,
И брати меч вам віддадуть.
Вірність ідеалам декабризму поет проголошує й у вірші “Арион” (1827): “Я гімни колишні співаю”. Він залишиться вірний ідеалу дружби й волі до кінця свого життя.
Одним з головних джерел натхнення в Пушкіна завжди була любов – почуття, що захоплює всю його істоту, що займає всі помисли.
Любов для ліричного героя – почуття світле, прекрасне, згадувати про нього “смутно й легко”. Адже що навіть несостоялись і безмовна, вона була для Пушкіна джерелом натхнення, що підтверджують наступні рядки:
И серце знову горить і любить тому,
Що не любити воно не може.
Любов у Пушкіна – це любов до своєї обраниці, а не до свого почуття, тому поет буде завжди захоплено ставиться в жінці, що він колись любив, нехай і сумирно:
Я вас любив так искренно, так ніжно,
Як дай вам Бог улюбленої бути іншим.
Одним із прекрасних добутків любовної лірики поета є вірш “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье” (1825), звернене до А. П. Керн, з якої поет зустрічався в Петербурзі, але життя розлучило їх:
Ішли роки. Бур порив заколотний
Розсіяв колишні мрії…
У житті Пушкіна наступили важкі роки вигнання:
У глухомані, у мороці заточенья,
Тяглися тихо дні мої
Без божества, без вдохновенья,
Без сліз, без життя, без любові.
Любов і сльози – от що змушує Пушкіна жити й творити, незважаючи ні на які негоди. А тому нова зустріч “будить” душу, надихає на написання цього вірша. Метафора (“бур порив заколотний”), порівняння (“як скороминуще виденье”, “як геній чистої краси”) – все це сприяє посиленню образності й виразності. Вірш написаний улюбленим пушкінським розміром – чотиристопним ямбом.
Останні рядки повторюють перший чотиривірш (кільцева композиція), що свідчить про повернення почуттів.
В Одесі Пушкін захопився Е. К. Воронцовой. Любов до жінки, що не належала йому, привела до створення таких віршів, як “Зберігай мене, мій талісман” (1825), “Спалений лист” (1825). Ці вірші перейняті смутком. Єдине, що залишилося на згадку про почуття, – це “лист любові”, але й з ним треба попрощатися: “вона веліла”. І поет віддає вогню “всі радості свої”.
Жадібне полум’я відняло останню розраду, а печатка, залишена “перснем вірним”, перетворилася в “розтоплений сургуч”, а “попіл милий” залишився “на сумних грудях” як нагадування про щастя, що не відбулися. Достаток пауз, многоточий надає добутку тривожний настрій.
Любов і дружба, як два найбільших почуття, проходять через все життя й творчість поета. Саме вони були тим джерелом натхнення, завдяки якому народилися справжні шедеври пушкінської поезії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)