Люблю грозу на початку травня

Федір Іванович Тютчев народився 23 листопада/5 грудня 1803 року в садибі Овстуг Орловської губернії Брянського повіту в середньо-поміщицькій, старо-дворянській родині. Первісне утворення Тютчев одержав будинку. З 1813 року його вчителем російської мови був С. Е. Раіч, молодий поет і перекладач. Раїч знайомив свого учня з добутками росіянки і світової поезії і заохочував його перші віршовані досвіди. “З яким задоволенням згадую я про тих солодких годинах,- розповідав згодом у своїй автобіографії Раіч,- коли, бувало, весною і влітку, живучи в підмосковної,

ми вдвох з Ф. І. виходили з будинку, запасалися Горацієм, чи Вергілієм ким-небудь з вітчизняних письменників і, сівши в гаї, на горбку, поглиблювалися в читання і потопали в чистих насолодах красами геніальних добутків поезії”. Говорячи про незвичайні здібності свого “обдарованого від природи” вихованця, Раїч згадує про те, що “по тринадцятому році він переводив вже оди Горація з чудовим успіхом”.

Ці переклади з Горація 1815- 1816 років не збереглися. Але серед ранніх вірші поета є ода “На новий 1816 рік”, у якій можна побачити наслідування латинському класику. Вона була прочитана 22 лютого 1818

року поетом і перекладачем, професором Московського університету А. Ф. Мерзляковим у Суспільстві аматорів російської словесності.

30 березня того ж року юний поет був обраний співробітником Суспільства, а через рік з’явилося в печатці тютчівське вільне перекладання з Горація – “Послання Горація до Мецената”.

Восени 1819 року Тютчев був прийнятий у Московський університет на словесне відділення. Щоденник цього років товариша Тютчева, майбутнього історика і письменника М. П. Погодіна, свідчить про широту їхніх інтересів. Погодін почав свій щоденник у 1820 році, коли був ще студентом університету, захопленим юнаком, відкритим для “вражень буття”, що мріяли про “золоте століття”, про те, що через сто, через тисячу років “не буде багатих, усі зрівняються”. У Тютчеву він знайшов того “прекрасної молодої людини”, у міг перевіряти і довіряти свої думки.

Вони говорили про “майбутню освіту” у Росії, про “вільний шляхетний дух думок”, про оду Пушкіна “Вільність”… 3. Викривальний тираноборчицький пафос “Вільності” був співчутливо сприйнятий молодим поетом, і він відповів віршованим посланням Пушкіну (“До оди Пушкіна на вільність”), у якому вітав його як викривача “тиранів заскнілих”. Однак вільнодумство юних мрійників носило в достатньому ступені помірний характер: Тютчев порівнює “вогонь волі” з “полум’ям божим”, іскри якого сиплються на “чола блідих царів”, але в той же час, вітаючи глашатая “святих істин”, він призиває його “розніжувати”, “розчулювати”, “зм’якшувати” серця царів – не затьмарюючи “блиску вінця”.

У юнацькому прагненні осягти всю повноту буття університетські товариші зверталися до літератури, історії, філософії, усі піддаючи своєму критичному розбору. Так виникали їхня суперечки і бесіди про російську, німецьку і французьку літературу, про “вплив, яке словесність однієї мови має на словесність іншого”, про курс лекцій по історії російської літератури, що вони слухали на словесному відділенні.

У ранньому інтересі Тютчева до ідей далеких друг від друга мислителів відбилися і пошуки власних рішень, і відчуття складності, неоднозначності цих рішень. Тютчев шукав своє власне прочитання “книги природи”, у чому переконує нас усі його подальша творчість.

Університет Тютчев закінчив за два роки. Навесні 1822 року він був уже зарахований на службу в Державну колегію іноземних справ і, призначений понадштатним чиновником при російській дипломатичній місії в Мюнхені, незабаром виїхав за кордон. Перші шість років перебування за кордоном поет числився “понад штат” при російської місії і лише в 1828 році одержав місце другого секретаря.

Цю посаду він займав аж до 1837 року. Не раз у листах до рідних і знайомим Тютчев жартівливо писав про те, що занадто затяглося його чекання підвищення, і так само жартівливо пояснював: “Тому що я ніколи не відносився до служби серйозно,- справедливо, щоб служба також сміялася треба мною”.

Тютчев був супротивником кріпосного права і прихильником представницької, установленої форми правління – більше всього, конституційної монархії. З великою гострістю Тютчев усвідомлював невідповідність між своїм представленням про монархію і її дійсне втілення в російському самодержавному ладі. “У Росії канцелярія і казарми”, “усе рухається навколо батога і чину”,- у таких саркастичних афоризмах виразив Тютчев, що приїхав у Росію в 1825 році, свої враження від аракчеєвського режиму останнього років царювання Олександра I.

За кордоном Тютчев пробув більш двадцяти років. Там він продовжує багато переводити. Від Горація, Шіллера, Ламартіна, що приваблювали його увагу ще в Москві, він звертається до Гете і до німецьких романтиків. Першим із російських поетів Тютчев переводить вірші Гейне, і притім до виходу у світло “Шляхових картин” і “Книги пісень”, що зробили ім’я автора настільки популярним у Німеччині. З Гейне один час його зв’язують дружні відносини.

У листі 1828 року К. А. Фарнхагену фон Ензе Гейне називав будинок Тютчев у Мюнхені (у 1826 році Тютчев женився на вдові росіянина дипломата Елеонорі Петерсон) “прегарним оазисом”, а самого поета – своїм кращим тодішнім другом.

Звичайно, перекладами не обмежувалася поетична діяльність Тютчева цього років. У 20-30-і роки він пише такі оригінальні вірші, що свідчать про зрілість і самобутність його таланту.

Навесні 1836 року, виконуючи прохання колишнього товариша по службі по російської місії в Мюнхені кн. И. С. Гагаріна, Тютчев послав у Петербург кілька десятків віршів. Через В’яземського і Жуковського з ними познайомився Пушкін, що зустрів їх з “здивуванням” і “захватом” – зі здивуванням і захватом перед “несподіваною появою” віршів, “виконані глибини думок, яскравості фарб, новини і сили мови”. Двадцять чотири вірші під загальним заголовком “Вірша, прислані з Німеччини” і з підписом “Ф. Т.” з’явилися в третьому і четвертому томах пушкінського “Сучасника”.

Друкування віршів Тютчева на сторінках “Сучасника” продовжувалося і після смерті Пушкіна – аж до 1840 року. За деякими виключеннями, вони були відібрані ще самим Пушкін.

У 1837 році Тютчев був призначений старшим секретарем російської місії в Туріні, а потім незабаром – повірником у справах. На час залишивши родину в Петербурзі, у серпні 1837 року Тютчев виїхав у столицю Сардінского королівства і через чотири з половиною місяця по приїзді в Турін писав батькам: “Воістину, мені тут зовсім не подобається і тільки безумовна необхідність змушує мене миритися з подібним існуванням. Воно позбавлено всякого родуцікавості і представляється мені поганим спектаклем, тим більше нудним, що він насилає нудьгу, тоді як єдиною його гідністю було б забавляти.

Таке точно й існування в Туріні.

30 травня/11 червня 1838 року, як розповідав потім сам поет у листі до батьків, йому прийшли повідомити, що біля Любека, у берегів Пруссії, згорів російський пасажирський пароплав “Микола I”, що вийшов з Петербурга. Тютчев знав, що на цьому пароплаві повинні були бути його дружина і діти, що направлялися в Турін.