ЛІСНИЧИХА – ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО

Літературне читання 4 клас – О. В. Науменко – Генеза 2015

У КРАЇНІ ДИТИНСТВА

ЖАНРИ ПРОЗИ

Повість

У повісті, як і в оповіданні, розповідається про життя людей. Проте повість – більший за розміром, ніж оповідання, художній твір. У ній змальовується декілька подій.

У центрі цих подій головний герой твору.

ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО

Олесь Донченко (1902-1954) жив у неспокійні часи революцій, воєн. По́тяг до літературної творчості виявив з дитинства. Його батько був учителем, і хлопчик зростав у атмосфері поваги й любові до книжки. Мати

знала безліч народних пісень, казок, приповідок.

Справила вплив на вибір життєвого шляху ще одна обставина: народився Олесь Донченко у Великих Сорочинцях, там само, де й Микола Гоголь. Батько подарував сину повне зібрання творів Гоголя, і читанням їх Олесь захоплювався.

Дитячі та шкільні роки майбутнього письменника минули в Лубнах на Полтавщині. Тут він формувався як письменник, тут пройшли його останні роки життя.

Ось чому, читаючи повість “Лісничиха” Олеся Донченка, відчуваємо безмежну його закоханість у барви рідної Лубенщини, у край над тихою Сулою. У повісті багато описів. Свою любов до природи

рідного краю письменник майстерно передає за допомого красивого художнього слова.

Уважний читач в описаних картинах природи й життя побачить усі кольори осені, зими, почує звуки, відчує думки, сум і радість персонажів твору.

Але спочатку познайомся з головним героєм повісті – маленькою лісничихою Улянкою.

Літературний портрет

Хто така Улянка? Чому вона живе в лісі й тільки з дідусем? Як живе, хто готує їсти і з чого? Хто доглядає за господарством?

Чи не страшно їй? Якими були зустрічі з вовками? Чому Улянка з дідусем не перебираються жити в село?

Хто ж така лісничиха, чому твір має таку назву? Ось про все це розповідає Олесь Донченко в повісті, яка складається з дев’ятнадцяти розділів.

Чи можна вмістити всі відповіді в оповіданні? Чим відрізняється повість від оповідання за обсягом твору, кількістю описаних подій?

Крім того, події в повісті відбуваються протягом тривалого часу.

ЛІСНИЧИХА

(Уривки)

Дівчинка над струмком

Було це в лубенських лісах над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі. Там прохолодні лісові яри, зарослі осикою та ліщиною, підповзають до пшеничних ланів, там клени та липи увінчують високі горби і прямовисні кручі.

…На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки. Її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

Дівчинка поверталася додому із школи. Йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. Прозорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини.

Дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками.

Руки в дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі і подряпані. Хустинка в неї зсунулась набік, і з-під неї вибилась хмарка льняного волосся, білого й легкого, як пух, – дмухне вітрець, так воно й розлетиться навколо. І тепер дівчинка стала дивно схожою на кульбабу. В школі її по́дружки так і кликали завжди: Улянка-кульбабка.

Улянка повільно глянула навколо й наче вперше помітила, що ліс її любий уже прибрався в нову чарівну одежу.

Як же хороше засвітилися очі в дівчинки, як глибоко вдихнула вона осіннє терпке повітря! Здрастуйте, сестри-берізки, вас не впізнати сьогодні. Чи ви це, мої білокорі?

Ой леле, не чують привіту, свічками золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капає з них прозорий жовтий віск: кап, кап, кап…

Та чому ж ти посмутніла раптом, Улянко? Милуйся, милуйся свічками-берізками, і прозорим воском кленів – шептунів, і шапками лісових груш – дивися, вони тепер червоні, як полум’я, і здається, що скрізь на узліссях, і в глушині, і на всіх просторих галявинах розвішано святкові барвисті килими для зустрічі дорогих гостей.

Ні, засмучена сидить дівчинка-школярка. Яка холодна вода в струмку! Як, мабуть, холодно татусеві на фронті осінніми ранками, темними ночами. Забарились далекі сподівані гості.

Знімайте килими, ховайте до скрині.

Прислухалась Улянка. Тільки струмок у тиші дзюрчить, і коли ось так заплющити очі, ще й долонями їх затулити, то здається, що вийшла з гущавини дівчинка-березянка, донька старої берези, така собі босоніжка, у вінку з жовтого листя, личко біле з кори березової, а на шиї намисто з тридцяти трьох прозорих скляних дзвіночків. І тихо затанцювала березянка на галявині, закрутилася, все швидше й швидше, і всі тридцять три дзвіночки разом обізвались.

Довго б отак сидіти із заплющеними очима та слухати, коли ж це дві сороки прилетіли й застрекотали на дубі: “Чи скорро, старра, буррю стріч-чати? Чи скорро, старра?”. А друга: “Не старра я, сестрро-сестр-ра!

Не старра!”.

Жолудь зірвався, застукав по гілках, сердито забубонів: “Буду бити вас обох, білобокі! Буду бити вас обох, білобокі!”.

Ось ти яка, осінь у лісі!

Прочитай портрет Улянки. Доведи, що в ньому письменник підкреслює органічний зв’язок дочки лісника з лісом: які очі, на що схожі личко, ніс дівчинки? Із чим порівнюються хустинка, волосся, руки? Як називали Улянку подружки?

– Якими побачила Улянка берізки? Які відчуття вони в неї викликали? Прочитай виразно цю частину тексту.

– Чому посмутніла Улянка? У який час відбувалися описані події?

– Виконай завдання (на вибір):

1. Перекажи близько до тексту опис лісу біля Сули (перший абзац).

2. Вивчи напам’ять другий абзац твору (портрет Улянки).

– Прочитайте перший абзац тексту. Що ви можете намалювати за описаним? Намалюйте.

Що почули? Що відчули? Обміняйтеся враженнями.

– Який образ дівчини-березянки уявила Улянка, сидячи із заплющеними очима біля струмка? Прочитайте цю частину тексту один одному, перекажіть зміст близько до тексту.

– Яку розмову “підслухала” Улянка? Прочитайте її, підкресліть голосом звукопис, а потім розіграйте.

На лісовій галявині

(Скорочено)

Сьогодні в лісі справжній жовтневий листопад. Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця. Гаснуть осінні вогневі барви.

На восковому листі з’являються брудні плями, і вони здаються Улянці відбитком чиїхось чорних пальців. Деякі листки, засихаючи, скручуються в дудочку, і коли обережно розгорнути такий листок, всередині в ньому тремтить кришталева росинка.

Як же поріділи дерева! Наче довго хтось брів по коліна в опалому листі, в золотому шумі, прийшов і навстіж розчинив у лісі тисячу синіх віконець. У кожне з них, як у дзеркало, по черзі зазирає Улянка, і на тихих галявинах тільки шипшина сміється червоними губами та глід чваниться разками коралів.

Дівчинка йшла навпростець лісом, без стежок. Тільки в одному місці вона за звичкою далеко обійшла старого ясена з дуплом, у якому, знала, було гніздо шершнів. Ці велетенські жовті оси викликали в Улянки острах і огиду, хоч тепер вони, мабуть, уже поснули на зиму.

Вона набрела на дику грушу й сплеснула руками: під деревом, пересипані опалим листям, товстим шаром лежали жовті духмяні грушки. Деякі з них уже влежались, стали брунатними, м’якими. Улянка любила ласувати такими влежаними грушками. Вона запримітила це містечко, щоб потім прийти сюди з кошиком.

Дуже вже рясно розсипала свої плоди стара мати-груша.

Дівчинка пішла далі, і ось блиснула перед нею заспаним оком Сула. Було ще рано, хоч сонце вже, мабуть, висунуло з-за обрію червоне денце полум’яної своєї шапки, бо на воді сковзався ледве вловимий відсвіт, а на березі ворушилися пухнасті руді мітелки очерету, і це схоже було на те, що ріка кліпає спросоння повіками.

Над Сулою кручами бігла стежка, потім повернула вбік через галявину з червоною, як кров, стернею після гречки.

Ось саме тут, за галявиною, і була заповідна дільниця, на якій німці зрубали вікові дуби. Обмиті дощами пеньки звертали до неба незрячі обличчя. Тут зупинилась Улянка.

Вона знайшла в рівчаку заступ і почала копати ямку. Щодня приходила сюди дівчинка і викопувала кілька ямок.

Це була Улянчина таємниця. Лісникова донька сама собі вирішила, що замість кожного зрубаного німцями дуба вона посадить три нових.

Рівними рядами чорніли між пеньків купи землі. Ямок уже більше як триста, і дівчинка поспішала закінчити роботу до морозів. Вона уявляє, як прийде до Макара Макаровича й попросить привезти сюди на дільницю маленьких дубків-сіянців. Вона сама їх посадить, сама доглядатиме. А там повернеться з війни тато, і вона приведе його сюди, й покаже йому свою роботу.

Ось яка в нього дочка! Він виріс у лісі, як і Улянка, ліс йому – рідний брат.

Сьогодні йти в школу на другу зміну, і дівчинка копала аж до обіду. Вона сіла на пеньку спочити.

“Тільки чому це так у мене злипаються повіки? – думає Улянка. – Мабуть, заморилась. Так і взаправду заснути можна”.

Озирнулась Улянка і побачила дивного дідуся – у білому брилі, з бородою зеленою, як мох. І вже зовсім дивно – стоїть дідусь на одній-однісінькій нозі, як гриб. Та це й справді не дідусь, а гриб, старий – престарий боровик! Чудасія!

Це, мабуть, тільки сон.

А гриб-дідусь ураз хрипло засміявся:

– Дурненька, який там сон, коли я ось, справжній-справжнісінький, стою перед тобою.

І він простяг Улянці битий корінець невідомої трави. Ні, це зовсім не сон. І нічого не змінилось навколо, і сидить Улянка, як і раніше, на дубовому пеньку… Озирнулась – ніякого дідуся немає, а корінець у руках. Пахне від нього торішнім листом і ще чимсь – чи морквою, чи ріпою.

Взяла його в рота й відкусила маленький шматочок. І враз усе зникло – і ліс, і корінець, і небо, і дубовий пень. Зникла й вона сама, Улянка… Ні, вона не зникла, але стала чорною мушкою з прозорими крильцями всередині дубового чорнильного горішка.

Так ось який чарівний корінець дав їй дідусь Боровик!

Люта буря налетіла, одірвала дубовий листок, і Улянка-мушка відчула, що летить над лісом, летить над полем, над телеграфними стовпами край битого шляху, і співають їй, гудуть проводи. Стривай, щось чути таке рідне, як татків голос? Та як не дослухалась – не збагнула тієї пісні, бо впав листок дубовий з горішком у Дніпро й захитався на хвилях.

Улянка-мушка дуже злякалась, та вітер прибив листок до берега, і чиясь рука підняла його й розломила надвоє горішок. І світло блиснуло дівчинці-мушці у вічі, і вона побачила в солдатській землянці свого батька. Татусь сидів на пеньку біля віконця й писав листа.

Улянка розправила крильця й злетіла на батькову руку.

– Тату! – гукнула вона і з жахом почула, що не гукає вона, а кряче, як ворон.

…З гущавини вийшов вовк і здивовано зупинився. На пеньку, схиливши голову на груди, спала дівчинка. Біля неї лежав заступ, а навколо чорніли горбочки свіжої землі.

Це був старий вовк, сірий, з рудуватою шерстю на худих ногах. Він недавно линяв і вдягся на зиму в новий теплий кожух. Тільки на хвості, як шматок повсті, повиснуло пасмо старої шерсті.

Звір нерухомо дивився на дівчинку. В житті й поведінці цих небезпечних двоногих істот було багато загадкового для вовка. Що робить отут, у лісі, ця дівчинка, як вона насмілилась заснути серед білого дня, незважаючи на його вовчі гострі зуби?

Вовк сів, відкинувши пухнастий хвіст і схиливши набік голову. Дівчинка не ворушилась. Звір позіхнув, і в пащі, як червона хусточка, майнув язик.

Вовкові було скучно. Ситий живіт тягнув усе тіло до землі – недавно звір поживився ягням. Він устав і, не наближаючись, обійшов навколо галявину із сплячою Улянкою.

На верховині береста крикнув самітний ворон-крумкач. Вовк недоброзичливо позирнув на нього, звівши вгору гостру морду, так що на світ глянула смуга сивого хутра під шиєю.

Ворон крумкнув удруге. Улянка проснулась, та вовка не побачила, бо він у цей час уже спокійно трухикав широкою лісовою просікою.

– Поділи текст на частини:

1. Яким бачить листопад Улянка?

2. Яким постав перед дівчинкою поріділий ліс?

3. Яким побачила дівчинка схід сонця на Сулі?

4. Для чого прийшла Улянка на вирубану ділянку?

5. Який сон приснився дівчинці?

6. Що здивувало вовка?

– Виконай завдання (на вибір):

1. Уяви, що тобі треба зробити до твору відеокадри. Вибери частину. Що найважливіше тобі треба показати?

Як озвучити?

2. Чи виникло в тебе запитання, який дубовий чорнильний горішок бачила вві сні Улянка?

– Прочитайте першу частину. Сформулюйте запитання щодо змісту, мови твору і дайте на них відповіді.

– Прочитайте другу частину. Що можна побачити і які звуки почути разом з Улянкою? Створіть за описом малюнок.

– Прочитайте третю частину мовчки. Відшукайте в описі слова-ознаки і слова, за допомогою яких письменник наділяє річку ознаками живої істоти.

– Прочитайте абзац, який починається словами: “Дівчинка пішла далі, і ось блиснула перед нею…”. Запам’ятайте його і перекажіть близько до тексту.

– У яких вчинках дівчинки помітна її турбота про рідну землю, ліс – народне багатство, уміння радіти подарункам природи?

– Розгляньте малюнок (с. 101). Прочитайте частину твору, до якої його виконано.

Якими деталями ви доповнили б малюнок?

– Як би вам хотілося закінчити повість? Придумайте два – три варіанти.

Чи знаєш ти?

На дубах, які хворіють, під осінь з’являються жовтуваті бульбочки – кислички. Кисличками їх називають тому, що сік у них кислий. З нього й робили колись чорнило.

З кисличок вичавлювали сік. Його тримали лише в глиняному посуді. Потім туди клали будь-яку залізну іржаву деталь. За добу сік “з’їдав” іржу. Це, власне, уже й було чорнило.

Воно дає красивий світло-жовтий колір, наче позолочений. Але особливо цінувалося так зване дубове чорнило. Протягом століть воно не блякло й не змивалося водою.

У Київській Русі всі важливі державні документи, грамоти та літописи писали саме таким чорнилом.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

ЛІСНИЧИХА – ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО