Ліризм “Мисливських усмішок”

Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув увагу на такі рядки: “Їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив!” Ці слова доповнюють наше уявлення про особистість митця, який був закоханий у життя.

Вони допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос “Мисливських усмішок”, які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність – ось проблеми, над якими замислюється автор-оповідач. Його погляд на світ визначає тонкий, проникливий ліризм “Мисливських усмішок”.

Тому

деякі з них часто називають поезіями у прозі.

З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі – живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв. В усмішці “Заєць” так зображено чає падолисту: “Золота осінь… Ах як не хочеться листу з дерева падати,- він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”,- ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує…”

Письменник олюднює природу – вона думає, почуває, переживає,

як кленовий листок в усмішці “Вальдшнепи”: “Ось надає кленовий лист,- умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Йому так не хочеться йги на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх… Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…

Щоб потім умерти… Старе одживає, нове – народжується”.

Через пейзажну картину, змальовану в конкретних образах, письменник по-філософськи осмислює вічні проблеми буття – життя і смерті, народження і згасання, кругообігу в природі. Проте оповідач – людина життєлюбна, оптимістично настроєна, тому і тон розповіді переважно світлий. В Остапа Вишні не білка – білочка, не лисиця – лисичка і навіть грізний вепр – веприк.

Вживанням цих пестливо-лагідних суфіксів письменник висловлює свою велику любов до усього живого.

Він звертається до звірів і птахів, як до людей. Вони є активними героями – то дотепними, то кмітливими, то пустотливими, то мудрими. “Мисливські усмішки” – своєрідна поетична зооенциклопедія. Ось перепілочка.

Вона “чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками.

Мініатюрна курочка”. Бекас теж захоплює письменника: це “невеличкий болотний птах, сіренький з біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами”. У цій характеристиці птаха звучать гумористичні нотки, відчувається приязний авторський усміх.

Герой-оповідач – людина ніжного серця. Його внутрішній світ розкривається у численних ліричних відступах. У них немає плакатних лозунгів-закликів берегти природу.

Натомість увесь лад проникливо-ліричної оповіді, щирий сміх у ставленні до мисливців змушують читача замислитися над сучасними гострими екологічними проблемами, виховують почуття любові до рідного краю і рідної природи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Ліризм “Мисливських усмішок”