Підручник Українська література 11 клас
Сучасна українська література
Євген Маланюк (1897-1968)
Лірика трагічного оптимізму
Ключ до розуміння ідейно-естетичних шукань і картини художнього світу Маланюка криється в його оригінальній концепції культури. Поет мав свої погляди стосовно формування української нації. В есе “Нариси з історії нашої культури” (1954) висвітлив своє розуміння культури українського народу, наповнивши його глобальними вимірами. Ще від VII ст. до н. д. землі теперішньої південної України були північною частиною
Позитивною успадкованою традицією є прагнення українців до краси, що виявляється в народних піснях, одязі (знамениті наші вишиванки), писанках, танцях тощо, у глибоких почуттях моральності, духовності, що простежуються у родинно-побутових традиціях, у пошані до людської особистості. Негативний вплив Еллади на жителів України полягає в тому, що надмірне захоплення красою породило “лагідну душевну мирність”, альтруїзм, не сформувало “мілітарної готовності”,
На погляд Маланюка, українцям “прищепили почуття меча і держави” варяги. Внаслідок поєднання лагідної еллінської культури і войовничості варягів й виникла Київська Русь. Знову-таки, варяги як завойовники не спромоглися закласти в основу функціонування держави конституційно-правового чинника.
У роздробленні й міжусобних війнах князів Маланюк бачив причину занепаду Київської Русі як держави.
Внаслідок визвольних змагань 1917-1920 років після трьох віків неволі постала незалежна Україна. Цей період несвободи Вітчизни Маланюк називає “ніччю бездержавності”, котра внесла негативний елемент до менталітету українця – “тавро невільника”, що й відіграло фатальну роль у пореволюційній ситуації. Тому найбільшим нещастям для України поет вважав появу типу малороса, що формувався в умовах неволі й мав комплекс меншовартості.
В есе “Малоросійство” (1959) поет розкриває причини й наслідки цього явища, яке нівелює будь-яку особу. Цьому типові автор протиставляв тип “мазепинця” – людини, що має національну гідність, шанує свою культуру і захищає державність України. Тому й центральним образом лірики Маланюка став вольовий, національносвідомий українець.
“Стилет чи стилос?”. Оригінальною виявилася й естетична концепція Маланюка. Він продовжив традиції Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки, які підкреслювали суспільну важливість поезії.
Концепція мистецтва Маланюка – суспільно активна; завдання поета – служити Україні, втілювати загальнонаціональні ідеї: “Яке нації вождя нема, / Тоді вожді її – поети! / Міцкевич, Пушкін недарма / Творили вічні міти й мети. І Давали форму почуттям, / Ростили й пестили надії, /І стало вічністю життя / їх в формі Польщі і Росії…”.
Поет поставив слово на сторожі української культури й державності, формування нового типу українця. “Стилет чи стилос? – не збагнув. Двояко / Вагаються трагічні терези. / Не кинувши у глиб надійний якор, / Пливу й пливу повз береги краси”, – так митець уже в першій збірці роздумує над місією митця і його покликанням, яке за жодних обставин не допускає фальшу чи кон’юнктури. Стилет і стилос, зброя й перо, сила і краса зливаються в єдиному образі, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір і жертовне служіння красі й правді.
Цю проблематику Маланюк порушує в таких поезіях, як “Молитва”, “Напис на книзі віршів”, “Зерову”, “Куліш” та інших. Головна ідея цих творів – поет повинен безкомпромісно служити народові, формувати свідомість нації.
Поезія Маланюка національно-органічна. В ній поєднуються неокласична гармонія й неоромантика, символіка й патетика. В його художній картині світу на вершині піраміди перебувають Бог, вища правда й справедливість, а поет – це обранець Божий, який несе слово Господа українцям.
Для Маланюка поетичне слово є дієвим засобом, що творить волелюбний дух нації, підпорядковується завданням майбутнього відродження України.
Особистісно-громадянська лірика. Поезія Маланюка пройнята екзистенційними мотивами, спричиненими його поневіряннями в еміграції, хвилинами відчаю і гніву, страждання й самотності. Проте, обравши долю вигнанця, митець має ясну мету: жити для України, її культури, бути корисним нації.
Цикл поезій “Під чужим небом” (1920) складається з п’яти частин. Перебуваючи на чужині, ліричний герой тужить за рідним краєм, його охоплює екзистенційне почуття самотності. Перша частина вірша має художнє обрамлення, констатацію відчуження героя: “Чужі: й земля, і небо тут, і люди” та завершення: “Чужа земля, чужі й похмурі люди”. Поет вдається до художньої умовності, застосовує прийом зміщення часо-простору: він переноситься в давні часи і бачить, як “кревний край кона в останній муці, / Дикун над ним заносить ятаган, / А він скажений біль терпить”.
Антитеза – основний композиційний прийом розгортання ліричного сюжету. Відчуваючи непереборну ностальгію за Вітчизною, герой заперечує паризькі бруки, престарі празькі вулиці, протиставляючи їм сільські краєвиди, “материнські руки”, “стару солому рідних стріх” як наймиліші його серцю: “Там свист херсонського простору! / Там вітер з кришталевих хвиль! /А тут: в вікні опустиш штору – /І п’єш, самотній, смертний біль”. Увиразнюють образ рідного краю “гук весни і вітер, веселий вітер світлих літ”.
На цьому тлі ностальгія вигнанця набуває всесвітніх масштабів. Палка любов до Вітчизни постає у снах і спогадах, в образах степу, лук, вітряків на узгір’ї. Метафора та епітет кришталевий (тобто чистий, джерельний, життєдайний) окреслюють яскравий образ рідного краю. З особливою тугою та щемом у серці герой Маланюка зізнається у своїх муках, неможливості повернутися на Батьківщину: “Несу отут страшний свій іспит / І знаю, що життя мине. / І мати, сидячи на призьбі, / Вже не вичікують мене”.
Суб’єктивні враження і переживання ліричного героя розвиваються на тлі топосів річки Синюхи, сірої стріхи під дощами і похилої хати старенької матері, яка дослухається до гавкання Бровка, очікуючи на повернення сина. Образ вигнанця і світ його почуттів і переживань домальовуються в останній частині циклу. Ліричний герой підсумовує свої рефлексії, ставлячи риторичні запитання: “По яких ще дорогах шукати причинної долі? / Перекотиполем блукати в яких степах?”.
Доля пілігрима невтішна, але духовною підпорою у життєвих випробуваннях стає українська пісня, яка звучить для нього, ніби хорал.
Творчість Маланюка сповнена автобіографічними мотивами, образами рідних, друзів по перу й зброї. Частина європейських поетів виявляла захоплення колективним “ми”, в якому розчинялася особа, митців уже не цікавив неповторний світ людини. Німецький поет Йоганнес Бехер у збірці “Сірі колони” проголошував: “Я зрікаюсь свого імені. Мене звуть – товариш”. Така тенденція спостерігалась і в радянській українській ліриці того часу, в якій з усіх граней людського “я” наперед висували “класову свідомість”.
Маланюк натомість утверджував духовне багатство людини, відкритість ліричних почуттів. Автобіографічні мотиви Маланюка мали велике значення, оскільки допомагали збагнути етичний світ героя, його душевні поривання. Так окреслювався неповторний світ його громадсько-особистісної лірики.
Євген Маланюк розширив тематичні, образні й жанрові обрії української поезії. Він творив самобутню поезію, естетично зорієнтовану на світову культуру, але виплекану на національному грунті. Маланюк виробив власний поетичний стиль, який живився античними джерелами, високомистецькими здобутками класиків, українською бароковою культурою (проповідницька риторика) та модерними (неоромантизм, символізм, експресіонізм) мистецькими течіями.
Характерні риси лірики Маланюка визначив Іван Дзюба: “Маланюкова поезія залишиться… доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, – ай згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)