Ліна Костенко – Чекаю дня, коли собі скажу

ЛІНА КОСТЕНКО * * * Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала. О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги? … Він був старий. Старий він був.

Помер. Йому лизали руки епілоги. Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно, Він Богом був. І він створив свій світ. І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях, тьмяніли фрески і пручались брили. Були ті руки в саднах і в рубцях – усе життя з камінням говорили. Вже й небо

є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування. Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання. А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски. І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки… Прокинувся.

Нічого не болить. Все віднялось. І це уже навіки, Нажився він. І недругів нажив. Було йому без року дев’яносто. Життя стужив і друзів пережив, і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози… і жаль безмірний однієї втрати: “В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода

умирати… ” Земля пером.

Чудний був чоловік. Душа понад межею витривалості. Щоб так шукати, і за цілий вік – лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів, тобі не страшно навігацій Лети! Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, – усі митці, художники й поети.

Всі генії. На вічні терези кладуть шедеври у своїй щедроті. Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, був Мікеланджело Буонарроті.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)


Ліна Костенко – Чекаю дня, коли собі скажу