СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)
ДОЛЯ ЖУЛЬЄНА СОРЕЛЯ І ФОРМУВАННЯ ЙОГО ХАРАКТЕРУ
Лицемірство – “мистецтво, до якого вдаються безсилі люди”
На думку Стендаля, визначальною рисою тогочасного французького суспільства було лицемірство. І причину цього письменник убачав зовсім не в ментальності французів. Провину за культивування цієї ницої людської якості він покладав на уряд, який створив умови, що спонукали людей до нещирості. Скажімо, не вірячи в догми католицизму, вони були змушені імітувати релігійність, бо так було
Багато людей не підтримували ані Бурбонів, ані їхню політику, але про людське око мусили її схвалювати, бо так було безпечніше. Тобто ціле покоління французів (сучасників Жульєна Сореля), особливо низького походження, змалку привчалося лицемірити, убачаючи в цьому чи не єдиний засіб досягти успіху й зробити кар’єру.
Жульєн Сорель не був винятком. Розумна (“У ньому є Божа іскра, він може піти далеко; він енергійний, розумний”) і горда людина, він не міг не відчувати огидності цієї риси. Тож і виправдовувався перед собою: “На жаль, це єдина моя зброя. В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що
Однак “іншої епохи” вже не було, він був змушений хитрувати, приховувати свої справжні почуття.
Особливо важко Жульєнові було поєднати в душі два загалом несумісні почуття: кодекс честі бонапартиста й лицемірство, таке далеке від будь-якої героїки або честі. Не дивно, що, ходячи понад краєм прірви, юнак іноді ледь не зривався в урвище. “Одного разу… Жульєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу…
Щоб покарати себе за це, Жульєн прив’язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців.
Після цієї тяжкої кари він сам себе простив”. Як бачимо, підхід до самовиховання в Жульєна був системним: спокута, покарання і прощення.
Звісно, постійно лицемірити без жодної віддушини дуже важко. Нею стала мрійливість юного плебея. Свою мрію він, звісно, убачав не в провінції: “Пробити дорогу для Жульєна означало насамперед вирватись із Вер’єра; він ненавидів свій край”.
Ненавидів, бо там кожен знав, що він син простого теслі, бо цей сірий, “кольору плісняви” духовний світ провінції викликав відразу в молодого честолюбця. Отож Жульєн, як герої літератури романтизму, поринав у світ своєї фантазії. Проте його “fata morgana” була значно реальнішою, аніж омріяна екзотика романтиків.
Це були мрії про життя в столиці: “У безмежній, непроглядній темряві Жульєнова душа поринула в споглядання картин його майбутнього життя в Парижі. Насамперед він уявляв собі таку прекрасну й розумну жінку, якої не зустрінеш у провінції. Вони палко кохають одне одного.
Якщо він розлучається з нею на кілька хвилин, то тільки для того, щоб здобути славу й стати ще гіднішим її кохання”. Можливо, у цьому одна з причин того, що він згодом зацікавився Матильдою де Ла-Моль, образ якої збігався з омріяним.
Отже, Сорель начебто й досяг успіху в мистецтві лицемірства. Так, він навчився глибоко приховувати свої почуття, бути незворушним у будь-якій ситуації. Найбільше це було поціноване в Лондоні, про що вже йшлося, а особливо в гусарському полку, куди він улаштувався за допомогою протекції та грошей маркіза де Ла-Моля.
Однак, мріючи прокласти собі шлях до успіху, він сприймав бажане за дійсне: “Перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе – за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди”.
Проте найголовнішою розплатою є те, що постійне насильство над своєю природою, навіть смакування лукавства призводить до того, що маска лицеміра прикипає до його обличчя, і Жульєн не може її зняти, якби навіть хотів, обманюючи й щирих найближчих друзів (“Постійне лицемірство довело його до того, що він не міг відчувати себе вільним навіть з Фуке”), А це вже свідчить про переродження натури.
Недаремно перед смертю Жульєн Сорель виносить вирок не лише лицемірству, а й усьому XIX ст.: “Вплив моїх сучасників дається взнаки! У розмові із самим собою, за два кроки від смерті, я все ще лицемірю… О дев’ятнадцяте сторіччя!”
Перед стратою Жульєн нарешті усвідомив химерність честолюбних прагнень і марність пройденого шляху. Він визнав, що щасливим його зробила не кар’єра, а жінка, у яку він стріляв, а також спілкування з другом Фуке.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)