Леся УКРАЇНКА (1871-1913)

Літературне читання 4 клас – О. Я. Савченко – Освіта 2015

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. ВИДАТНІ УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

Леся УКРАЇНКА (1871-1913)

Поетеса, справжнє ім’я та прізвище якої Лариса Петрівна КО́САЧ-КВІТКА, народилася 25 лютого 1871 року в місті Новогра́ді-Волинському в родині Косачів.

Майбутня письменниця зростала серед мальовничих лісів і озер Волині. Вона була допитливою, веселою, любила співати, гратися з братом Михайликом, слухати народні пісні, казки.

У чотири роки Леся навчилася читати. Перший вірш “Надія” вона написала

в дев’ять років і присвятила його своїй тьоті, яка відбувала заслання. За порадою мами – поетеси Олени Пчілки – вона його підписала Леся Українка.

Саме з таким ім’ям Лариса Косач стала згодом всесвітньо відомою поетесою.

Доля Лесі була нелегкою. Ще з дитинства їй довелось терпіти муки від невиліковної хвороби кісток, перенести кілька операцій. Та, незважаючи на всі випробування, вона написала багато творів, які цінують і читають вдячні нащадки.

Завітайте до музею!

Музей у селі Коло́дяжному на Волині – це рідна домівка родини Косачів. Більше про це ви можете дізнатися на сайті музею:

kololesi. at. ua

Порцеля́нова, оздо́бленій, найцінні́ші, обеззбро́їло.

ЛЕСЯ

(Уривок із повісті)

Після вечері сім’я зібралася в батьківському кабінеті. Це була невелика, зі смаком опоряджена кімната – улюблене місце дітей і дорослих. На стіні, у вишитих Ольгою Петрівною рушниках, висів портрет Шевченка з пишними козацькими вусами, в пальті і чорній смушевій шапці, а далі – фото господарів, рідних і знайомих та самої Ольги Петрівни – в довгому білому платті, з трояндою на грудях.

Посередині кімнати, застеленої вузькими доріжками та килимами, стояв на тоненьких фігурних ніжках круглий стіл, кілька м’яких крісел, а під білою кахляною грубою – канапа. Зі стелі звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день їхнього весілля.

Чимало місця займали книжки. В просторій, під горіх оздобленій шафі стояли найцінніші видання іноземних, українських та російських письменників. Переважали твори Шевченка, Котляревського, Пушкіна, Міцкевича, Салтикова-Щедріна…

Петро Антонович, хоч сам ніколи не займався письменством, любив літературу з дитинства.

У Чернігівській гімназії його вчителем словесності був Леонід Глібов, байки якого Косач знав майже всі напам’ять. Він взагалі легко запам’ятовував вірші, часто декламував Пушкіна, а надто його “Руслана й Людмилу”.

Ольга Петрівна, яка ще в пансіонаті почала складати вірші, найбільше любила Шевченка. Вона й дітей учила грамоти по “Кобзарю”, багато знала й розповідала їм про Тараса Григоровича. Бувало, візьме малих на руки, всі троє посхиляються над столом і починають: “Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати… хру-у-щі над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть…”

Дуже веселою була для Михайлика й Лесі історія з Енеєм1. Ну й кумедний же він, цей “хлопець хоч куди козак”! Читання “Енеїди” зайняло щось тиждень, і весь цей час малі – що б не робили – згадували найцікавіші місця поеми.

Ото гуляють собі, бавляться, а потім Михайлик чи Леся біжать і питаються: “Мамочко, а чого то про Меркурія в тій книжці пишеться: “Прискочив, мов котище мурий?” Адже він бог?”. І Ольга Петрівна пояснює терпеливо й просто.

Чи не найбільшою родинною подією були літературні вечори, що відбувалися вдома. Леся навчилася читати дуже рано, в чотири роки, і теж захопилася літературою. Найпершим самостійно нею прочитаним твором була подарована матір’ю книга “Про земні сили”, з якої дівчинка дізналася про величезні багатства Землі та її походження. Потім одна за одною пішли: “Український орнамент”, “Кобзар”, поезії Міцкевича, казкиАндерсена й Шпільгагена.

Казки Ольга Петрівна перекладала для дітей сама, бо українською мовою їх не видавали.

Коли ж влаштовували літературні читання, починала їх Леся – якимсь уривочком чи віршем. Останньою виступала Ольга Петрівна. Вона вміло читала свої поезії – найбільш про природу та красу рідного краю, про могутній Дніпро, що несе свої води через усю Україну.

Сьогодні дочитували “Тараса Бульбу”. Петро Антонович за звичкою приліг на канапі, посадивши малих поруч, а невисока на зріст Ольга Петрівна майже сховалася в глибокому м’якому кріслі.

Читала вона спокійно, розмірено. У дитячій уяві поставали картини звитяжних козацьких подвигів. Як дійшла до того місця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесі виступили на очах сльози. їх, можливо, ніхто й не помітив би, та дівчинка, мабуть ненароком, схлипнула.

1 Ене́й – давньогрецький герой, про пригоди якого Іваном Котляревським була написана поема “Енеїда” – перший твір нової української літератури.

– Що тобі, доню? – занепокоївся батько.

– Нічого… Я більше не буду…- Витерла кулачком очі. – Але чому… хіба його не можна було врятувати?

– От тобі й маєш! – розвела руками мати. – Хіба можна так, Лесю? Це ж книжка…

– А в книжках хіба неправду пишуть? Ти сама казала, що “Кобзар” – то свята правда.

Ольгу Петрівну обеззброїло1 таке запитання.

– Авжеж, Лесю, – втрутився батько. – Книжкам треба вірити. Та, бачиш, Остап і смертю своєю послужив вітчизні. Загинув, а таємниці не видав…

Плакати все ж таки не годиться.

Чита́ння закінчили. Петро Антонович почав оповідати свої мисливські пригоди, і Леся повеселішала. Мати показала їй новий узор, обіцяла дістати за́полочі2, щоб його вишити.

На ніч Ольга Петрівна провітрювала спальню, і Леся, лежачи під ковдрою, чула, як у садку сонно зітхав між гіллям вітер, десь далеко, мабуть, на околиці міста, співала молодь.

Микола Олі́йник

1 Обеззбро́їло – тут: нічого не змогла відповісти.

2 За́полоч – кольорові бавовняні нитки для гаптування.

Ольга і Петро Косачі з дітьми

1. Про кого розповідається у творі?

2. Де збиралася родина Косачів? Яким був кабінет Петра Антоновича? Які книги любили читати батьки Лесі?

3. Як проходили літературні вечори?

4. Що читала маленька Леся?

Про що свідчить ця розповідь?

КОНВАЛІЯ1

(Уривок)

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила2.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась…

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

Промовила конвалія:

“Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!”

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу…

1. Де росла квіточка і що з нею сталося? Які почуття вона переживала?

2. Про що свідчить цей випадок із життя маленької беззахисної конвалії?

3. Які почуття викликав у тебе вірш?

4. Як авторка передала своє ставлення до квіточки?

5. Читаючи вголос, звертай увагу на межі речень. Які почуття слід передати, читаючи слова конвалії?

Ілюстрація Зеновії Юськів до вірша “Конвалія”

1 Перший із надрукованих творів поетеси. Саме під ним у журналі “Зоря” в 1884 році з’явився псевдонім Леся Українка.

2 Ві́ку вкороти́ла – тут: зірвала і погубила.

Будьте дослідниками! Пропонуємо здійснити проект “Леся Українка – поетична квітка України”. Його мета – поглиблення, розширення знань про життя і творчість поетеси.

Намалюйте родове дерево родини Косачів, дізнайтеся про улюблені квіти Лесі Українки, прочитайте її вірші про квіти, ставлення до природи. Створіть малюнки до цих творів. Результатом проекту може бути книжка-розгортка, буклет, комп’ютерна презентація, декламація віршів тощо.

Два настрої

ДАВНЯ ВЕСНА

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, си́пала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співу́чії пташки!

Все ожило́, усе загомоніло –

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялося, бриніло,

А я лежала хвора й самотна́.

Я думала: “Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна.

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна”.

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки́,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки́.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунка, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

Любов Іванова. Лесині весни

1. Знайди в першій і другій строфах рядки, у яких говориться про весну як про живу істоту.

2. Який дарунок принесла весна поетесі? Як про це сказано у вірші? Простеж за зміною почуттів героїні вірша.

Чим вона викликана? Як це можна передати при читанні?

3. Що сказано у вірші про пробудження природи (вітру, дерев, пташок)? Виразно прочитай ці рядки.

4. Знайди у вірші слова, що римуються.

Чому про весну сказано, що вона давня?

Цвірі́нькнув, чимале́нько, скрего́че, заскрегота́ла, зогля́ді́вся, птаства, господа́рський.

Позитивне і негативне

БІДА НАВЧИТЬ

Був собі горобець. І був би він нічо́го собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітро́шки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, – де сяде, так і засне; що на очі наверне́ться, те і з’їсть.

Тільки й того, що завзятий був дуже, – є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку грома́дили1 та й знайшли три конопляні зе́рнятка. От наш горобчик і каже:

– Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

– Мої! Коли мої! Коли мої!

І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж зернятка?

Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:

1 Грома́дили – тут: греблися, порпалися.

– Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

– Що ти кажеш? – питають горобці.

– Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я із своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то сказано, як хто дурний!..

Ні́кому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас птахи були!..

Чужий горобчик розсердився за таку мову.

– Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підско́чив, трі́пнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.

“А правда, – думав він, – краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти”.

Подумав, подумав та й почав просити курку:

– Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

– Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, – он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.

1. Чи уважно ти читав: скільки зерняток знайшли горобчики?

2. Хто сказав ці слова: “Вибачай, серденько!”?

Зостався горобчик сам.

– Ну що роби́ть? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! – і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить – сидить зозуля на калині та все: “Ку-ку! Ку-ку!” От він до неї:

-Тіточко, щояваспроситиму! Навчітьменерозуму! Увасженемасвоїхдітей:атокуркипросив, товонакаже, щовнеїйтакбагатоклопоту.

– А я тобі от що скажу, – відповіла зозуля, – як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло!

А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.

– Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.

Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько́ і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміливо:

– Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…

– Що, що, що? – заклекотів бузько. – Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..

Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.

Бачить він: сидить на ріллі гава і сумує. От він до неї:

– Дя́дино1, чого ви так зажурились?

– Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

– Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?

– Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним!

– Прощавайте, дя́дино! – сказав горобчик.

– Щасливо!

1 Дя́дина – тут: жінка (жінка дядька, батькового або материного брата).

Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, – бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

– Пані! Чи ви спите́? Пані!

Пані!

Сова як кинеться, як затріпоче крилами:

– Га? Що? Хто? – кричить, витріщивши очі.

Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.

– Та се я, горобець…

– Горобець? Який горобець? Не бачу!

Чого прити́рився1? І яка вас лиха́ година по дне́ві носить? Осе напасть!

І вдень не дадуть заснути…

І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, – аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, прокинулась сова та як заведе: “Гу-у-у! Гу-гу-гу-у-у…” Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався.

Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..

– Ти тут чого? – спитала.

– Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу…

– І чого?

– Та чекаю, поки ви встанете…

– Та ж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого стримиш?

1 Прити́рився – прийшов, прилетів.

– Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…

– Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-одна! – гукнула сова та як засвітить очима…

Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гуща́вину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрего́че: “Че-че-че!” Горобчик прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку́ сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплю́щила.

– З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.

– А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!

– Та я дуже ра́дий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.

– А нащо тобі, мій моло́дчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба.

З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити…- і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та дрібніш…

– А бодай тобі заці́пило, скреготу́хо! – крикнув горобчик. – Ото глушить! Цур тобі! – та скоріш від неї геть.

Сів собі горобчик на полі та й думає: “Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться…” Зажурився він, поглядає сумно довкола, а по полю чорний крук ходить та так поважно.

“Ну, ще в сього поспитаю; се вже востаннє”, – подумав горобчик.

– Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука. – Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

– Розум, молодче, по дорозі не валяється, – мовив поважно крук, – не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука.

А тепер іди: мені ніколи.

1. Чи уважно ти читав: з ким спочатку зустрівся горобчик – із зозулею чи совою?

2. Кого горобчик називав дядиною, а кого – моя пані?

Полетів горобчик, засмутився. “Що то мені така наука?” – гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав, – обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько.

Ні гадки йому1.

І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові – холод, голод!

Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втрачає. От і почав наш горобчик до розуму приходити, – годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, – а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати.

Так статку́є наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то і його кличуть, він так уславився між ними своїм розумом.

1 Ні га́дки йому – тут. ні про що не думає.

Перезимував він зиму щасливо, а на весну́ вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало.

Як виклюнулись гороб’ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточо́к, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити, – не до гуляння було! А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються: “Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?” – питають, було, його. А він тільки голівкою кивне. “Біда навчила!” – каже.

1. Що змусило горобчика шукати розуму? Назви всіх, з ким мав розмову горобчик.

2. Чому ніхто не зміг навчити його розуму? Якими рисами в казці наділено співрозмовників горобчика?

3. Коли птахи почали поважати горобчика?

4. Обміняйтесь думками, якою є головна думка казки.

5. Підготуйтесь до читання казки в особах.

6. Доберіть до слів притирився, вельми, відрізав, заціпило близькі за значенням.

7. Визначте позитивні та негативні якості характеру головного персонажа казки.

8. Розгляньте малюнки. Які епізоди казки вони ілюструють?

9. Складіть план казки. Приготуйте за ним стислий переказ твору.

Підготуйте за казкою виставу.

Чи уважно ти читав?

– Де народилася майбутня письменниця Леся Українка?

– Як звали матір і батька Лесі?

– У якому віці вона прочитала свою першу книжку?

– Про яку квітку перший надрукований вірш юної поетеси?

– Хто сказав горобчику: “Розум, молодче, по дорозі не валяється”?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Леся УКРАЇНКА (1871-1913)