Лермонтов Михайло Герой нашого часу (скорочено)

Роман Частина перша І Бела Оповідач по дорозі до Тіфлісу знайомиться з попутчиком – штабс-капітаном на ім’я Максим Максимович, який розповідає йому таку історію.

П’ять років тому він стояв у фортеці за Тереком. Одного разу восени прийшов транспорт з провіантом. Його супроводжував офіцер, ім’я якого було Григорій Олександрович Печорін.

Людина ця належала до тієї породи людей, з якими, за словами Максима Максимовича, повинні відбуватись різні незвичайні пригоди. Характер у Печоріна був суперечливий, поводив він себе дивно: ніколи не мерз, навіть довго перебуваючи під холодним дощем, а сидячи в кімнаті замерзав. Ходив на вепра сам, здригався від стукоту віконниці, мовчав годинами, а іноді своїми розповідями примушував слухачів качатися від сміху.

Неподалік від фортеці жив князь. Його син Азамат, кмітливий і спритний хлопець років п’ятнадцяти, дуже ласий на гроші, часто бував у фортеці. Одного разу князь запросив Максима Максимовича і Печоріна на весілля своєї старшої дочки. Гостей посадили на почесному місці. До них підійшла молодша дочка князя, Бела, тоненька,

струнка дівчина з чорними очами, як у гірської сарни.

Печорін не зводив з неї очей, і Бела поглядала на нього. На весіллі був і Казбич, говорили, що він розбійник і злодій. У Казбича був кінь Карагез, що славився по всій Кабарді.

Казбичу заздрили, кілька разів пробували вкрасти коня, але дарма. Особливо подобався Карагез Азамату, він навіть запропонував Казбичу обміняти коня на свою сестру, але той відмовився. Дізнавшись про це, Печорін посміявся, але сам щось задумав. У розмовах з Азаматом він хвалив Карагеза і нарешті запропонував: “…Кінь буде твій, тільки за нього ти повинен віддати мені сестру Белу”. “Згоден”,- прошепотів Азамат, блідий як смерть. Максим Максимович пробував відмовити Печоріна, але той відповідав, що дика черкешенка повинна бути щасливою, маючи такого чоловіка, як він, а Казбича, розбійника, треба покарати.

Вночі Азамат привіз, перекинувши через сідло, жінку із зв’язаними руками й ногами. Наступного ранку Казбич пригнав баранів на продаж. Прив’язавши коня біля огорожі, він пив чай, яким пригощав його Максим Максимович.

Раптом Казбич змінився на виду й закричав: “Мій кінь!” Але Азамат уже мчав на Карагезі. Казбич у розпачі пролежав на землі до наступного ранку, потім дізнався у фортеці, хто викрав його коня, і рушив до аула. Але Азамат кудись зник.

Максим Максимович намагався довести Печоріну, що вчинок його нехороший, але той був спокійний: “А коли вона мені подобається?” Печорін довго домагався кохання Бели і поступово привчив її до себе. “Слухай, люба, добра Бело! – говорив Печорін,- ти бачиш, як я тебе кохаю; я все ладен віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову будеш сумувати, то я помру. Скажи, ти будеш веселіша?” Бела замислилась, посміхнулась і кивнула головою на знак нагоди. Бела стала привітнішою, довірливішою – та й тільки. Одного ранку Печорін зібрався й увійшов до дівчини попрощатися.

Вона не відповідала на його слова, але коли Печорін пішов до дверей, Бела кинулась до нього. Максим Максимович перервав розповідь, а потім сказав: “Мені стало досадно, що ніколи жодна жінка мене так не любила”. Він вважав, що Печорін і Бела були щасливі.

Казбич вирішив, що все трапилось зі згоди князя, і, дочекавшись його на дорозі, вбив. Оповідач і Максим Максимович рушили далі, на ніч вони зупинились на відпочинок в одній гірській саклі, і Максим Максимович закінчив свою розповідь про Белу. Минув час, і Печорін став все частіше подовгу полювати. В такий час під стінами фортеці з’являвся Казбич, й про це Максим Максимович розповів Печоріну. Той наказав Белі не виходити з фортеці.

Але з усього було видно, що ставлення його до Бели змінилось. Бела почала помітно марніти, обличчя її витяглось, великі очі вже не блищали, вона всі дні сиділа на ліжку, бліда й печальна. Максим Максимович докоряв Печоріну за його холодність, а у відповідь почув: “…У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли я причиною нещастя інших, то й сам не менш нещасний… У першій моїй молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з опіки рідних, я шалено віддався всім втіхам, які можна дістати за гроші і, певна річ, втіхи ці мені остогидли.

Потім пустився я в великий світ, і незабаром вище товариство мені теж набридло; закохувався в світських красунь, і мене кохали,- але їхнє кохання тільки подражнювало мою уяву та самолюбство, а серце залишалось порожнім… Я став читати, вчитися – науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать нітрохи, бо найщасливіші люди – невігласи, а слава – удача, і щоб добитися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно…

Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями – дарма: через місяць… мені стало нудніше, ніж колись…” Бела здавалась Печоріну ангелом, що його надіслала йому доля, але виявилось, що “любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетство другої”. Печорін сказав, що ще любить Белу, але йому з нею нудно. “Дурень я чи лиходій, не знаю; але те правда, що я так само заслуговую жалю, можливо, більше, ніж вона: …життя моє пустішає день по дню – мені залишився один засіб: мандрувати. …Може-таки де-небудь помру на дорозі!” Казбич поблизу фортеці більше не з’являвся. Одного разу Максим Максимович поїхав з Печоріним полювати.

Вони повертались опівдні і були вже недалеко від фортеці, коли почули постріл. Полем стрімголов летів вершник. То був Казбич, на сідлі він тримав загорнуту у чадру Белу. Наздоганяючи втікача, Печорін пострілом поранив його коня, Казбич, зіскочивши, заніс над Белою кинджал. Тоді вистрілив Максим Максимович.

Коли дим розійшовся, вони побачили на землі непритомну дівчину, з рани на спині лилася кров. Вона промучилась кілька днів. Вона то марила, то лежала нерухомо.

А коли говорила свідомо, то журилася, що вона не християнка і не зустрінеться її душа на тому світі з душею Григорія Олександровича. Перед своїм останнім ранком Бела стала “почувати тугу смерті”. Вона попросила Печоріна, щоб він її поцілував. “Він став навколішки біля ліжка, підняв її голову з подушки і притис свої губи до її холодіючих губ; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, наче в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу…” “Ні, вона добре зробила, що померла! – казав Максим Максимович оповідачу.- Ну, що б з нею сталося, якби Григорій Олександрович її покинув? А це трапилося б, рано чи пізно…” Коли Максим Максимович хотів утішити Печоріна, той засміявся. “…Мороз пройняв від цього сміху”.

Печорін потім був нездоровий, схуд, але розмов про дівчину вони більше не заводили. Через кілька місяців Печоріна перевели у Грузію. II Максим Максимович Через деякий час оповідач зупинився в одному готелі у Владикавказ де він був змушений чекати на “оказію” до Єкатеринограду.

Там він знову зустрічає Максима Максимовича. Вони сиділи біля вікна за пляшкою кахетинського вина, коли побачили ще одну коляску й дізнались, що тут Печорін. Штабс-капітан звелів лакею повідомити Печоріна, що на нього чекає Максим Максимович, але Печорін не з’явився. Максим Максимович до самої ночі чекав його біля воріт, але не дочекався.

Той з’явився лише наступного дня. Оповідач описує зовнішність Печоріна: “Він був середній на зріст; стрункий, тонкий стан його та широкі плечі свідчили про міцну будову; здатну переносити всі труднощі кочового життя і зміни кліматів, не подолане ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними; запилений оксамитовий сюртучок його, застебнутий лише на два нижні гудзики, дозволяв помітити сліпучо-чисту білизну, що виявляла звички порядної людини; його забруднені рукавички здавалися пошитими саме на його маленьку аристократичну руку, і коли він зняв одну рукавичку, то мене здивувало, які худі його бліді пальці, його хода була недбала й лінива, але я помітив, що він не розмахував руками,- певна ознака деякої скритності характеру. Коли він сів на лавочку, то рівний стан його зігнувся, наче в нього в спині не було жодної кісточки; положення всього його тіла виявило якусь нервову кволість…

З першого погляду на його обличчя я не дав би йому більше 23 років, хоч потім я ладен був дати йому 30. В його усмішці було щось дитяче, його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовничо окреслювало його блідий, благородний лоб, на якому, лише по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок, що перетинали одна одну й, мабуть, позначалися багато виразніше в хвилини гніву чи душевного неспокою. Незважаючи на світлий колір його волосся, вуса й брови були чорні,- ознака породи в людині…

В нього був трохи кирпатий ніс, сліпучо-білі зуби й карі очі.


Лермонтов Михайло Герой нашого часу (скорочено)