ГЛІБОВ ЛЕОНІД ШЕЛЕСТУНИ
В одній долині, під горою, Високий явір зеленів; Край берега над чистою водою Широкі віття розпустив; Листочки з вітриком, жартуючи, шептались: – Ану, голубчику, ще, ще дихни! – Бач, братику, які ми повдавались
Веселії Шелестуни! Якби не ми з тобою шелестіли, То хто б долину звеселяв І з ким би ти тут, вітрику наш милий, Гуляючи, любенько жартував?
Що б тут було без нас? Краса якая? Бур’ян та осока; Була б долинонька неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка! До нас зозуленька у гості прилітає І весело
А серед ночі, в тихий час, Тут мавочки гуляють у таночку І ясний місяць дивиться на нас. – Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,- Коріння загули із-під трави,- Коли б ми вам не піддавали сили, То не бриніли б ви… – Чого сюди Корінням озиваться? – Зашамотіли Листя угорі.- Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться, Лежали б мовчки у своїй норі…
– Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! – Коріння знов озвалися до них.- І ви самі, і ваші витребеньки – Розумному на сміх; Не розуміючи, лепечете, як діти; Гріх
Хоч у землі судилося нам жити, А все-таки ми дбаємо про вас. Не красувався б тут і явір сей високий, Сказати в добрий час, Такий рясний, хороший та широкий: І силу, і красу він має терез нас.
Минеться літечко, тоді по божій волі Ми заснемо до другої весни, І ви пожовкнете, лежатимете долі, Дурненькії Шелестуни. І після’ вас другії листя будуть, Цвістиме все, як і тепер цвіло, Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть, Неначе вас і не було… І між людьми такі ж бувають, Як і на яворі, Шелестуни;
Нехай же баєчку вони На вус собі мотають. (1891)