ГЛІБОВ ЛЕОНІД ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ У тихому гаю Лисичка щастя мала, Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав, І вдень, і ввечері там соловей співав, І пташки пурхали, зозуленька кувала; Скрізь зеленіло, все цвіло; Так гарно, любо там було. Лисиця так собі казала: – От де по правді можна жить І доленьку хвалить, В добрі кохаться, всіх любити, Ніколи зла і кривди не чинити! – Якби ж то правдонька щербата не була, То, може, й справді б так жила.
Раз на калині недалечке Угляділа вона гніздечко; Сиділи пташки там. – Ох,- каже,- як не гріх
Ну, вже коти! Десь на лихо вони Вродились, вражії сини, Не тільки вдень – вночі поживу бачуть, Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть..
Зажерливих пройдисвітів таких Я перевішала б усіх… – І жалібниця щось сказати ще хотіла, Аж пташки із гнізда додолу якось ляп – Лисичка зараз хап та хап – Прехорошенько всіх поїла… Як жалібно співати почала, А он на що звела!
Лукавий чоловік словами нас голубить, Неначе всіх і жалує, і любить, Для правди, для добра живе, Як по воді пливе; А ближче придивись ти – І видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком – Солодше буде з’їсти. (1891)