Передреволюційні оповідання Буніна “Пан із Сан-Франциско”, “Граматика кохання”, “Легке дихання” об’єднані однією темою, одним настроєм – відчуттям прийдешніх катастрофічних соціальних потрясінь. Починаючи з “Антонівських яблук” (1900), до останнього передреволюційного року і оповідання “Легке дихання” (1916), письменника не залишає думка про загибель, приреченість краси, і це відчувається в його прозі.
У оповіданні “Легке дихання” з перших рядків зіштовхуються несумісні поняття: з одного боку, молодість
Це портрет Олі Мещерської.
У п’ятнадцять років вона вже була красунею. “Без усяких турбот і зусиль, якось непомітно прийшла до неї витонченість, нарядність, спритність, ясний блиск очей. В останню свою зиму Оля, як про неї говорили в гімназії, зовсім “збожеволіла від веселощів”. Вона здавалася найбезтурботнішою, найщасливішою”.
Але
Так висувається обвинувачення красі. А через місяць прийшов і вирок: “… козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд… застрелив її (Олю) на платформі вокзалу, серед великого натовпу народу… ” Сторінка зі щоденника Олі, що пред’явив козачий офіцер судовому слідчому як своє виправдання, робить цю загибель ще більш безглуздою, непоясненною. Не можна ж всерйоз вважати підставою для убивства те, що юна красуня-гімназистка обдурила захопленого її красою козачого офіцера, що втроє старший за неї.
Залишається визнати, що причина – у її красі, у її легкому диханні, що “тепер розсіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі”.
У оповіданнях Буніна на загибель приречене все, що робить світ живим: молодість кохання, сила і краса. Революція 1917 року стала для Буніна перемогою хаосу, безформності і неподобства. Він сприйняв її як непоправну втрату краси, ладу, гармонії.
У “Окаянних днях”, написаних Буніним у перші післяреволюційні роки, звучить усе та ж тривога про долю краси і молодості в Росії: “Знову несе мокрим снігом. Гімназистки йдуть, обліплені ним, – краса і радість… сині очі з-під піднятої до обличчя хутряної муфти… Що чекає на цю молодость?”