До московської житлової кризи Булгаков зверталася десятки разів. Він написав окреме есе “Московські квартири” і торкався цієї теми скрізь, де дозволяв реквізит. “Собаче серце” побудовано на кризі; в “Дьяволиаде” згадується комунальна квартира; в “Театральному романі” – жалюгідна кімнатка Максудова й ще два випадних спостереження. “Фатальні яйця”: “В 1919 році в професора відняли з 5 кімнат 3. Тоді він заявив Марье Степанівні: – Якщо вони не припинять ці неподобства, Марья Степанівна, я виїду за кордон”.
Уже
“Страшний і смішний”… Через 15 років, коли Булгаков писав “Майстра”, його скромний план будівлі шести-семи
Достатній строк, щоб зіпсувати людей, як і сказав Воланд. Смішно було лише спочатку, коли нещастя здавалося минущим. У якийсь момент стало страшно. “Маргарита Миколаївна ніколи не доторкалася до примуса.
Маргарита Миколаївна не знала жахів життя в спільній квартирі” – це вже в “Майстру”.
Не треба вважати “жахи” перебільшенням
Навіть ті порівняно деякі люди, які жили душу в душу із сусідами по комунальній квартирі, жили неприродно, хоча б вони самі нічого дурного не зауважували. А погані відносини під власним дахом воістину жахливі. Згадаємо карикатурне зображення “коммуналки” в “Золотому теляті” Ильфа й Петрова – поротого різками Васисуалия Лоханкина. Пороли його за неуважність, він не гасив світло у вбиральні. Булгаков повторює сюжет із цілковитою серйозністю, без тіні сатиричного натиску: “Світло треба гасити за собою у вбиральні… а то ми на виселення на вас подамо!” (651).
Все-таки на “ви”, чемно… Булгаков на те й був письменник Божою милістю, щоб почувати за людей потворність життя в загальній квартирі; на те й мислитель, щоб зрозуміти, до якого ступеня жителі Москви зіпсовані “квартирним питанням”, навіть ті, хто не грубіянять один одному у відкриту. “Обидві ви гарні…” – помітила із цього приводу Маргарита (і погасила ввічливим склочницям примуси). На Майстра написали донос, бажаючи “переїхати в його кімнати”, – крайній прояв “зіпсованості”, і помітимо: Воланд ніяк практично не покарав донощика Алоизия Могарича!
Діагноз уже поставлений: “квартирне питання зіпсувало їх…”, чого тепер з них запитувати?
В “Майстру” житлова криза не просто згадується; це лейтмотив. Перша картина – квартира в провулку в Остоженки, з ванною кімнатою, де ванна “у чорних страшних плямах від збитої емалі” і чомусь немає електричного висвітлення. (Коментар – в “Собачому серці”: “Спочатку щовечора спів, потім у вбиральнях змерзнуть труби, потім лопне казан у паровому опаленні й так далі” (с. 142).) Там же “на плиті в півмороку стояло безмовно біля десятка погаслих примусів. Один місячний промінь, просочившись крізь курне, роками вікно, що витирає не…”.
Знову примус, знаменитий примус, що репетує й воняющий гасом прилад – у столиці, чомусь позбавленої газових і електричних кухонь. “Біля десятка” – виходить, ніяк не менш п’яти сімей жили у квартирі… Картина! Так, і ще деталь – через змушені контакти між сім’ями роздолля розпусникам – Бездомний сунувся у ванну й “гола громадянка, вся в милі” прийняла його за сусіда-коханця.
Ще малюнок з натури: у Массолите длиннейшая черга, що починається “уже внизу у швейцарської”, у кімнату з написом на двері: “Квартирне питання”, “у яку щомиті ломився народ”.
Наступна картина – через 20 сторінок, глава “Негарна квартира”. У ній реальнейший “квартирне питання” з’єднується з не менш реальними “зникненнями” і все разом містифікується; тут є й другий тип зникнень – пов’язаний з “квартирним питанням”: “директор Вар’єте, використовуючи свої незліченні знайомства, ухитрився” добути кімнату своїй колишній дружині – тому вона й змогла зникнути… І на тлі всього цього Воланд, як пересічний квартирний склочник того років, “подає на виселення” Лиходеева: “…Так що дехто з нас тут зайвий у квартирі. І мені здається, що цей зайвий – саме ви!”.
Чудово, що Коровьев відразу це “виселення” обгрунтовує стандартною мовою квартирної склоки: “моторошно свинячат”, “пиячать”, “начальству втирають окуляри” – нехай так, але чому з будинок^-те виселяти? Анітрошки не краще, ніж горезвісне світло у вбиральні…
Повна енциклопедія квартирних страстей дається ще через главу, эдак непримітно, скоромовкою, в одному довгому періоді. Ледь встиг загинути Берліоз, як до Босого почали телефонувати, а потім і особисто бути із заявами, у яких утримувалися претензії на житлоплощу покійного. Заяв було “тридцять дві штуки”. “У них полягали благання, погрози, кляузи, доноси… вказівки на нестерпну тісноту й неможливість жити в одній квартирі з бандитами… дві обіцянки покінчити життя самогубством і одне визнання в таємної вагітності”.
Не треба посміхатися, читач. Сатира сатирою, але всі тут істинно – у чому свідок кожний москвич, що пам’ятає ситуацію до 1960 року. Істинно й те, що доноси через житло були явищем не винятковим
Ще замітка: вигравши сто тисяч, головний герой “кинув свою кімнату на Мясницкой… – Уу, проклята діра! – проричал гість”. І потім гордовитий опис жалюгідної квартирки в підвалі: одна кімната “зовсім малюсінька”, зате інша – “величезна кімната, чотирнадцять метрів”, і чомусь особливо згадується водопровід… Таке якість гарного житла під час кризи!
Ще картинка: київський економіст Поплавский одержує телеграму про загибель племінника-москвича. Іде авторська ремарка: “Телеграма потрясла Максиміліана Андрійовича. …Потрібно було зуміти успадкувати квартиру племінника на Садової”. Такі ситуації потрясають людей і сьогодні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)