Курт Воннегут Галапагос

Курт Воннегут Галапагос РОМАН З англійської переклав Вадим Хазін

На згадку про Хілліса Р. Хоуві (1903-1982), природознавця-аматора й щирого чоловіка, який улітку 1938 року взяв мене, мого найкращого друга Бена Хітца та інших хлопців з Індіанаполіса, штат Індіана. в похід по американському Дикому Заходу. Містер Хоуві знайомив нас із справжніми індіанцями, змушував спати просто неба. закопувати в землю наші покидьки. Він навчав нас їздити верхи, розповідав про численні рослини й тварин, що нам траплялися,- як вони називаються, як їм доводиться у цьому

світі розмножуватись, щоб не загинути, і таке інше.

Однієї ночі містер Хоуві зумисне налякав нас мало не до смерті, пронизливо заверещавши, мов дика кішка, неподалік од нашого табору. У відповідь йому розляглося таке саме пронизливе вищання справжньої дикої кішки. Всупереч усьому, я все-таки вірю, що за природою своєю люди добрі. Анна Франк (1929-1944)

КНИГА ПЕРША ТАК БУЛО А було так. Рівно мільйон років тому, в році 1986-у після Різдва Христового, місто Гуаякіль було головним портом маленької південноамериканської держави – Республіки Еквадор, чия столиця Кіто розташована була високо в Андах. Гуаякіль лежав за

два градуси на північ від екватора – уявного бандажа планети, на честь якого країна й дістала свою назву.

Там завжди було спечно й вогко, бо місто стояло на багнистій місцевості, де били численні джерела і де зливалися перед впадінням в океан, який у тих місцях не знав штормів, кілька річок, що стікали з гір. Цей морський порт містився за кілька кілометрів од відкритого моря, і ті кілька кілометрів теплих, наче бульйон, вод звичайно були вкриті рослинними рештками, що прибивалися до пальовик причалів та якірних ланцюгів. Людські істоти тоді мали набагато більший мозок, ніж нині, й захоплювались тим, що розгадували таємниці. Одна з них 1986 року полягала в тому, яким чином стільки різноманітних представників тваринного світу, нездатних пропливати великі відстані, опинились на архіпелазі Галапагос – гористих островах вулканічного походження на захід від Гуаякіля, відокремлених від материка тисячею кілометрів дуже глибокого моря з досить холодною, завдяки течіям з Антарктики, водою. Коли людські істоти відкрили ці острови, їх населяли вже й гекони, й ігуани, й рисові хом’яки, й лавові ящірки, й павуки, й мурашки, й жуки, й коники, й різноманітні кліщі, не кажучи вже про гігантських черепах.

Як усі вони туди добулися? Багато хто з людей задовольняв свій великий мозок такою відповіддю: вони добулися, мов на плотах, на плавучих рослинних рештках. Але інші заперечували: ті плоти намокають і руйнуються так швидко, що ніхто ще не бачив їх за межами прибережної смуги, до того ж морська течія між островами й материком віднесла б таке вутле суденце скоріше на північ, аніж на захід. Були й такі, котрі стверджували, нібито всі ті аж ніяк не миролюбні створіння діставались туди, не замочивши лап, якимось природним перешийком або ж перепливали короткі відстані між острівцями, що стирчали з моря, а потім ці острівці – чи то перешийок – зникли під водою.

А втім, учені, користуючись потужним своїм мозком, а на додачу хитромудрими приладами, склали ще до 1986 року карти океанічного дна. Та жодного сліду проміжного суходолу вони не виявили. Були за тієї далекої доби великого мозку й чудернацьких міркувань і такі люди, які твердили, що колись острови належали до материка, від якого відкололися внаслідок якоїсь глобальної катастрофи.

Але острови зовсім не мали вигляду таких, що від чогось відкололися. Це були явно молоді вулкани, які виверглися саме тут, а багато з них – такі молоді, що могли прокинутись щомиті. У тому далекому 1986-у вони навіть ще не заросли достатньою мірою коралами й не мали блакитних лагун та білих пляжів – красот, які багатьом людським істотам уявлялися мало не ідеальним потойбічним життям.

Тепер, коли минуло мільйон років, острови справді-такі прикрашені й білими пляжами, й блакитними лагунами. Але на початок нашої розповіді це були потворні горби, бані, конуси та гостроверхі лавові піки, ламкі й шершаві, численні розколини, провалля й чашоподібні западини, виповнені не шаром родючого грунту чи прісною водою, а дуже дрібним і сухим вулканічним попелом. Ще одна тодішня теорія доводила, що всі істоти, виявлені на островах дослідниками, там-таки й постворював усемогутній Бог, отож їм не треба було нікуди перебиратись.

Нарешті, згідно з іще однією версією, всі вони зійшли на берег попарно трапом Ноєвого ковчега. Якщо той ковчег справді існував,- а чом би й ні? – то цей роман я міг би назвати “Другий Ноїв ковчег”. 2 Мільйон років тому не було таємниці в тому, як один тридцятип’ятирічний американський самець,- його звали Джеймс Уейт, і самотужки він не проплив би й метра,- збирався потрапити з Південноамериканського континенту на Галапагоські острови.

Він, звісно, й не думав хапатися за “пліт” із рослинних решток і звірятись долі. Ні, він просто придбав квитка у своєму готелі в центрі Гуаякіля на двотижневий круїз на новому пасажирському судні під еквадорським прапором. Судно називалося “Баїйя де Дарвін”, що в перекладі з іспанської означає “Бухта Дарвіна”.

Це був перший набір пасажирів на широко рекламований в усьому світі протягом цілого року рейс до Галапагоських островів, який іменували не інакше, як “Круїз віку до витоків природи”. Уейт подорожував сам. Це був передчасно полисілий товстун-коротун з неприємним кольором шкіри, що нагадувала скорину пирога в дешевому кафетерії, та ще й в окулярах.

Отож він цілком міг, коли б хотів цього, скидатися на чоловіка, якому вже п’ятдесят із гаком. Але він бажав мати вигляд людини несміливої, сором’язливої. Тепер це був єдиний відвідувач у коктейль-холі готелю “Ельдорадо” на широкій вулиці Десятого серпня, де він наймав номер. І бармен за стойкою, двадцятилітній нащадок благородних інків на ім’я Хесус Ортіс, мав таке враження, ніби в цього плюгавого й самотнього чоловічка, що вдавав із себе канадця, лежав на душі тягар через якусь жахливу несправедливість або трагедію.

А Уейт якраз і прагнув, щоб кожен, хто його бачить, міркував саме так. Хесус Ортіс, який у цій моїй історії – один із наймиліших персонажів, скоріше жалів, аніж зневажав цього туриста-самітника. Сумний подив – а саме на це Уейт і розраховував – викликало в бармена те, що коротун щойно викинув купу грошей у готельному кіоску, придбавши солом’яного капелюха, прядив’яні сандалі, жовті шорти та синьо-біло-пурпурову бавовняну теніску, в яких оце й сидів.

Коли Уейт, міркував Ортіс, прибув сюди з аеропорту в строгому діловому костюмі, то мав цілком пристойний вигляд, а тепер, протринькавши стільки грошей, перетворився на звичайнісінького клоуна – карикатуру на північноамериканського туриста в тропіках. Внизу на новій і ще шарудливій тенісці в Уейта теліпався ярлик із ціною, тож Ортіс – досить чемно і доброю англійською мовою – сказав йому про це. – О?! – вигукнув Уейт. Він знав, що ярлик на місці, бо сам цього й бажав.

Але вдав, нібито засмутився, почав бурмотіти щось незрозуміле, мовби глузуючи сам із себе, і навіть уже зібрався був відірвати ту нещасну бирку. Та потім, пригнічений якимись сумними, невідчепними думками, начебто забув про це. Уейт був завзятий рибалка, а ярлик правив йому за принаду, що спонукала незнайомців звертатися до нього приблизно так, як оце зробив Ортіс: “Даруйте, сеньйоре, але я не можу не помітити…” Уейт зареєструвався в готелі на свій фальшивий канадський паспорт на ім’я Вілларда Флемінга.

Він був надзвичайно вдатний шахрай. Самому Ортісові нічого було його боятись, а от якійсь самотній жінці, що на перший погляд володіла сякими-такими грошенятами, не мала чоловіка і вже вийшла з того віку, коли народжують дітей,- тій напевно було чого побоюватись. Досі Уейтові вже пощастило в такий спосіб домогтися прихильності й шлюбу з сімнадцятьма подібними жінками; після того він спорожнював їхні шкатулки з коштовностями, сейфи та банківські рахунки, і-шукай вітра в полі.

У цьому промислі він досяг великих успіхів – таких великих, що став мільйонером, мав цінні папери й гроші на різні прізвища в банках усієї Північної Америки, і його ще жодного разу не заарештовували. Навіть більше, ніхто, як він знав, і не мав наміру розшукувати його. З погляду поліції, розмірковував Уейт, він був усього лиш один із сімнадцяти невірних чоловіків, кожен з яких мав своє ім’я, а не запеклий злочинець в одній особі, чиє справжнє ім’я Джеймс Уейт.

Тепер важко повірити, що колись люди могли бути такі дивовижно нещирі, як Джеймс Уейт. А втім, варто згадати, що тоді мозок ледве не в кожної дорослої людини важив близько трьох кілограмів! І не було меж тим диявольським задумам, що їх здатний вигадати й здійснити такий обважнілий розумовий апарат. Тим-то я ставлю запитання, хоч тут і немає кому на нього відповісти: чи ж варто сумніватися, що цей трикілограмовий мозок стояв колись на шляху еволюції роду людського вадою, яка мала майже фатальні наслідки? І друге запитання: чи існувало тоді інше джерело, опріч наддосконалої організації нашої психіки, котре породжувало ті численні недоліки, якими був заповнений світ?

Моя відповідь така: жодного іншого джерела не існувало.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)
Курт Воннегут Галапагос