Купальські пісні – вид календарної обрядової лірики, яка з часів язичництва супроводжувала обряд величання бога плодючості, згоди і любові – Купайла, або Купала. До новітнього часу цей святковий обряд дійшов фрагментарно, із запровадженням християнства він поєднався зі святом Івана Хрестителя (відбувався в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст.), став називатися в народі Іваном Купайлом. Це свято тривало до Петра (29 червня за ст. ст.). У цей час співали тільки К. п. Крім Купайла, в них згадується ще Марена (Морена, Морина, Моряна, Мара),,яку за українською
Марена мислилася як богиня зла, хвороб (мору), смерті. У весняно-літніх обрядах робили опудала Марени і спалювали або топили. Характерними ритуалами купальського обряду було готування, запалення “живого вогню” (від тертя дерева об дерево), сплітання вінків і кидання їх на воду, перестрибування через вогонь (“очищення”), різні ігри, ворожіння.
К. п. (собіткові, як їх називають на Лемківщині) славлять вегетацію усього живого і життєдайного – сонця (день у ту пору вдвічі більший від ночі), землю, на якій все буяє, воду животворну,
Цінну послугу для збереження купальського репертуару зробила Леся Українка. У 1893 вона описала купальський обряд на Волині, де на той час він, порівняно з іншими місцевостями, краще зберігся, і подала при цьому з мелодіями 49 К. п. Уквітчаний піснями поетичний купальський обряд здавна приваблював багатьох письменників – М. Гоголя (“Вечір проти Івана Купала”)” М. Старицького (“Ніч під Івана Купала”), М. Коцюбинського (“Як ми їздили до Криниці”), М. Стельмаха (“На Івана Купала”), композиторів – А. Вахнянина (пісня “Гей, на Івана, гей, на Купала”), К. Стеценка (хор “На Купала”), художників, кінематографістів.