Людина. Вінець Божого творіння. Творець людської історії. Чи часто вона згадує про це?
Чи часто вона замислюється над тим, що вона – Людина, що все в її житті залежить від неї, що світ буде таким, яким робить його вона, що майбутнє – це результат її життя, наслідок кожного дня, прожитого нею? Мабуть, у вирі щоденних проблем людині не часто доводиться згадувати це. І тільки іноді, коли у неї відповідний настрій, навіяний чимось вічним, людина може осмислити своє життя, а потім, наприкінці свого життєвого шляху, можливо, пожаліти, що таких хвилин
Вірші
Мої суцвіття, биті холодами, Ви добру зав’язь все-таки дали. Щодня людина повинна думати, який слід вона залишить після себе, чи будуть після неї “неба очі голубі”, чи не вимруть “ліси, як тур”, чи буде “земля в цвітінні”. Людина сама має вибирати свій життєвий шлях, свою стежку, іти по ній чесно й гордо, з любов’ю і радістю, з вірою і надією, не втратити, не розгубити на цій дорозі свою честь і гідність, прожити так, щоб нащадки добре згадували, щоб залишити добрий слід.
Ліна Костенко нагадує нам про те, що ми самі господарі своєї долі, бо обираємо її самі: Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться – У мене жодних претензій нема До Долі – моєї обраниці. Наше життя повне проблем і турбот, за якими багатьом ніколи думати про вічне і прекрасне.
Я вважаю, що поезія Ліни Костенко – це саме те вічне, що настроює людину на роздуми про сенс життя, сутність буття, що вчить нас жити, жити гідно людини.