Круглов Віталій Вікторович Вони перетинали дощ, вони перетинали липень, І липло тіло до хвилин осатанілого видіння, Де дивне вивчення калюж, немов ті двоє – срібні риби,
Ставало рухами клітин уже не мертвого каміння, Яке тяжіло до руки від крапель водосотворіння, Немов не твердь, а глини плоть просилась обрости душею І умастити ноги двом одним лиш дотиком тварини,
Що вивільнялася із глин до розуміння і до щему Усіх перетинань дощу, коли перетинали липень, Ті двоє мокрі від хвилин липких, як мед, від жару тіла У відображеннях калюж такі
Від неспроможності ділить серед краплин зоставшись цілим. Вповзаємо у час, як у нору, – Нерадісні, не добрі і німі. І жертвуєм і молимось “нулю”, Бо ми – ліміт.
До Раю черга? Через “чорний хід”… І думаємо: одурили Бога. Душа, неначе стрілка – захід… схід… Де мить – епоха.
Такі видіння: Він іде чи Хтось? В пустельнім світі світло де-не-де. Самому опинитись довелось
Серед людей. Часи, як числа, – далі все страшніш. А на Ковчег розпродані квитки. Повзти все далі сил немає більш… Хто зна звідкіль?..
Хапаючи світло, що мружило очі хатин, Так вільно летіти, з’єднавшись
Де в кожному русі своя особлива палітра. Від спогадів вулиць в блукаючі тіні тікай Блукаючим містом, в якому ми надто статичні, В якому запізно вино проливать через край Днів сіробезпечних, що легко губити і звично.
Від друзів, як шабля, вмиваючись кров’ю, іти Чи в зернах цілунків губити приховані зради. Зі світлом Його, ще не названі словом сліди
Так марно мене намагалися десь відшукати. Оті, хто втікають від спійманих мідій, Не знають поверхонь, повернень у верфі
Надуманим димом згорілої кліті Над вітром незрілим, завбачливо мертві. Неввічливо вперті, еклектиці виклик, Евклідовий простір їм є простирадлом Нічийного ліжка, що вживлять у вікна
Кістлявим малюнком, від тіл безпорадним. Поранень не буде і Будда у Будах Із глечика питиме спокій і втому Невдовзі по тому від явлення Суду, У зморшках тримаючи темінь огрому. Проткнути сутінь суто в недомовках,
Проспати після сирість недомівки, Де старість боса плаче на долівці, Не змита в Уди, де ти вже не дівка. Від тіні па у павутинні тину Падіння динь, а чи гріхопадіння.
І хай їм біс, куди його подіну, Пропивши небо аж до провидіння? Прощать навчаюсь часом нечутливо І вчусь у Дива дивуватись зливі, Що від образи зріє полохливо
У доосінніх поглядах оливи. Оболонки від слів перемішують простір порожній, У ворожих гілках не знаходячи ліпшої масті Несолодкого дня, що оголював вісті тривожні, Для знаходження сміху у непоцінованім щасті,
Щоб утратити там, де і пастир не втримає паству, Вже не маючи сил посилати молитвами сльози На Босяцькім Узвозі говіючи з маревом птаства, Оболонками слів опираючись фазам екстазу Зголоднілого тіла, змалілого у сновидіннях
Не насправді, а десь у надіях Медового Спасу, Де ще вартості смутку не знає самотня людина. За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
Ще ми такі теперішньо незрілі Митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь, Для перших наконечників на стріли,
Що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів Нестриманим зволожуванням крові В тяжінні неба до землі, де час зогнив, Сосною в отверділий вп’явшись промінь, Де pro і contra промінять на грошодзвін
Не треба хисту, знати б тільки міру Відмолювань гріхів і набавляння цін, Призначених за так, отриманих на віру.
Постукає холод, а ти не готовий вікно Теплом затуляти. І в хаті, крім спогадів – свічка – Червона ріка, і повітря густе, як вино,
Предмети про тіні від тіла свідомо не свідчать. І ліки не знайдеш важким коливанням світил. В світлиці хористи вустами вигадують ноти. А мед, наче час, і непоспіху цівка звідтіль,
Де нас вже не буде, спускається в крадене “потім”. Побачимось, знаю. І чарочка третя – як подив.
І більше терпіння, й не терпко словами ставати. А свічка мовчала, бо холод жорстоко заходив, Де я у пальті у рябому такому на ваті…
Згадалося-забулося. Бува… Так важко розчинятися у інших. Твоя рука вигадує щось більше, І горизонт – насуплена брова.
Тікали і верталися. Хіба? Тепер нам ні до чого еполети. Зникай, аби не бути зайвим третім, Дивуючись удавано: “Ти ба…”
Здавалися і билися. А ще – Бувають перемоги – не радієш… І маю сон, де попри все є ти лиш.
Між холодом і страхом. І дощем. Зима з’являється сама,
Ніхто її не кличе. І в бубон неба б’є шаман, Щоб помирати тричі. Щоб не дізнатися: куди,
Для чого і навіщо, Себе на сніг я осудив, За стріху серця вище. Голодний.
Жадібний. Сумний. На діда трохи схожий. Перебивався чи земним,
Чи ефемерним, може. У пам’ять м’яту, непрудку Вертаюся з неходжень. І сніг – з ікони у кутку, І дід, на мене схожий… Як початок побачу в кінці,
То спочину від світу. Темне місто наводить приціл На любов нашу світлу.
Зупинись. Повернись. Поверни,
Що призначено іншим. Хай печаляться петлі дверні – Непробачені вірші. Прокидається спалахом скло – Без тепла анемічне. Майже звично пробачилось зло,
Майже звично… Зима наїлася тепла По самий лютий.
І від коріння до стебла Рослини нудить. У швидкоплинучі свята Тривожно ввійдем.
І, колядуючи за так, Надбаєм міді. Нозі не слизько, і земля Хвора без снігу.
Бігом – і я, і мій земляк У часокригу. Дістатись холоду й назад У Рік Печалі. І привід з’явиться сказать:
Нас зустрічали. Раптом скажу: буває, Потім додам: бувай. В пісні є щось безкрає, Мов у мовчанні – край.
Світло – воно не зовні. Світить з таких глибин, Що відчуваєш повінь
У відчуттях рибин. Прийде і час, і тиша, Ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше, Тільки уже без нас. І приходили ангели, їх не побачив ніхто. Пір’я встряло в шпаруни, і вікна затримали вечір.
І дивилися звірі, і не зупинялись авто, Терпли плечі. Терпли плечі, і ноги несли неслухняно кудись, За сіріючих вулиць криві папілярні омани. Письмена на стовпах…
Як будяк, ти між ними котивсь, Між словами. Не чекали – це точно, і думали, що не до нас. Поспішали додому, утома стискала повіки.
І приходили ангели, хліб куштували і квас, І носилося пір’я, якого ніхто не помітив.