Написані раніше від “Перекотиполя” повісті Квітки-Основ’яненка “Козир-дівка” та “Сердешна Оксана” становили собою своєрідні етапи (після “Марусі”) освоєння письменником реалістичного принципу етично-психологічного заглиблення у складний внутрішній світ героїв, відтворення “діалектики душі” персонажів. В оповіданні “Перекотиполе” Квітка зосереджує свою увагу на складній психології злочину. Оповіданням “Перекотиполе” Квітка започаткував психологічний аналіз в українській романтичній прозі.
Задовольняючи
Водевільні прийоми й ситуації мають явний генетичний зв’язок із водевілем Котляревського “Москаль-чарівник”. Роль побутових
Створюючи веселу комедію ситуацій і характерів, драматург застосовує чимало різноманітних літературних і фольклорних прийомів комічного: вдається до буфонадних сцен, ефекту несподіваності, комедійного самовикриття персонажа, вдається до прийомів алогізму вчинків і мовлення, до шаржування й гротеску, до пісень-нісенітниць.
Найвищим досягненням Квітки в драматургії є двомовна соціально-побутова комедія “Шельменко-денщик” (1838; написана російською мовою, центральний персонаж – Шельменко – говорить по-українськи).
Поєднавши жанрові елементи комедії інтриги (фабула про влаштоване хитрим денщиком таємне одруження офіцера з дочкою багатого поміщика), комедії звичаїв (зображення поміщицького середовища), майстерно користуючись комізмом слова, образу, ситуації, народними засобами сміху, драматург створює захопливий сюжет про те, як спритний, кмітливий та винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду, денщик перехитрює обмежених і будючних панів та ще й глузує з них. У мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється характерна для народних анекдотів і новел ідея про селянина чи слугу, які завдяки природній кмітливості, а то й лукавству, беруть гору над тупоголовими панами.
Українською мовою до другої половини 40-х років ХІХ ст. не написано жодного твору в жанрі роману, що пояснюється слабкою розвиненістю структури тогочасного українського суспільства, зосередженістю молодої української літератури на традиційному селянському побуті.
Квітка-Основ’яненко вважав роман найвищим досягненням літератури. Свої найширші задуми, для втілення яких необхідна була романна жанрова форма, він реалізував російською мовою. Сатиричні романи “Жизнь и похождения Столбикова” і “Пан Халявський” належать до етологічної (звичаєвоописової) групи жанрів, обидва однопланові, побудовані у формі письмового викладу від імені центральних героїв – письменник майстерно користується сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в “Письмах Фалалея Повуниха”.
Квітка створює етологічно-соціальний роман з актуальною, важливою для його сучасності проблематикою, з принципами формування характеру й долі традициійного героя-одинака соціально-побутовими обставинами самодержавно-кріпосницької дійсності. Сюжет традиційно побудований як ланцюг об’єднаних авантюрно-нравоописовою фабулою епізодів, пригод, випробувань і їх щасливого завершення. Головне завдання епізодів не лише повчальне, а насамперед соціально-викривальне. Із сатиричним загостренням розкриваються характерні вади всієї панівної верстви і буквально всіх установ на рівні губерній і провінції взагалі.
Творчість Квітки-Основ’яненка відображає багато типових рис історичної епохи, життя майже всіх верств українського суспільства. За всієї поміркованості письменника й цензурних обмежень та заборон у його творах постають реальні обриси чиновницько-бюрократичного, кріпосницького ладу. Панщина, кріпаччина характеризуються письменником як страхіття, як найважче становище людини. Слово “панщина” вживається на означення каторжної роботи, тяжкої кари.
З окремих штрихів складається картина нелюдського становища кріпаків.
Для Творчості Квітки-Основ’яненка як одного з найтиповіших і найактивніших виразників естетики просвітницького реалізму характерна розмаїтість жанрів, широка варіативність жанрових структур. Він виступав у всіх літературних родах і жанрах, був новатором у жанрі повісті, оповідання, комедії, реалістичної трагедії. Письменник збагатив українську літературу багатоаспектною суспільною та морально-етичною проблематикою, яскравими характерами, просвітницько-реалістичними творчими принципами, прийомами літературного освоєння народної поезії, засобами увиразнення національного обличчя літератури.
Орієнтуючись на живу народну мову, освоюючи мовно-стилістичний арсенал попередньої літератури й фольклору, Квітка-Основ’яненко збагатив українську літературну мову, виробив свій індивідуальний художній стиль. Зокрема, мовленнєвий стиль його сентиментально-реалістичних повістей вирізняється переходом від казково-епічної виразності до пісенної багатобарвності й милозвучності семантико-інтонаційного ладу, до емоційної “нестриманості”, семантичної експресивності мовлення персонажів у діалогах чи внутрішніх монологах. Особливо виразним і улюбленим елементом вияву емоційного ставлення до зображуваного є використання письменником експресивностьі суфіксальних значень слів – великої кількості із суфіксами пестливості.
Одна з найхарактерніших рис художнього мовлення Квітки-Основ’яненка – насиченість словесної структури риторичними зворотами, які додають специфічної експресивності в інтонаційно-синатксичний лад обох груп його повістей та оповідань, збагачують текст на живі розмовні інтонації, створюють живий контакт із читачем (слухачем).
Кращі Твори Квітки-Основ’яненка представляли українську літературу загальноросійському та європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою “Сердешна Оксана”. Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.
Проза й драматургія Квітки-Основ’яненка справила значний вплив на активізацію культурного життя на західноукраїнських землях, він позначився також на творчості Шевченка, Марка Вовчка, пізніших як українських, так і російських прозаїків, зокрема М. Гоголя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)