Поезія Василя Симоненка – справжній гімн рідній Батьківщині – Україні, гімн невтомним рукам матері, гімн чарівності кохання. Поет ніби перебуває в іншому, лише йому відомому світі, де разом йдуть “і будні і свята” кохання, де “крізь століття” вчувається голос Великого Кобзаря, де лагідною посмішкою всміхається до нього мати. Але одночасно цей світ знайомий кожному з нас, тому такими близькими стають вірші В. Симоненка. Маючи палке серце і щиру душу, хочеться обійняти все накруги, поділитися своєю радістю, своїм щастям. І саме
Я буду ждати кожної години В далекому чи близькому краю Одну тебе, тебе єдину Маленьку милу дівчину мою. (“Я не помру від розпачі і муки…”)
Так, для кохання відстань не має значення. Головне, щоб вона прийшла, а все інше – неважливо. Не можна забути ці рядки, бо вони відкривають красу людської душі, щирість людських взаємин. Кохання для Симоненка – це диво, підвладне лише двом, і тому каже автор:
Я закоханий палко, без міри У небачену вроду твою. Все, що в серці натхненне і шире, Я тобі віддаю. (“Я закоханий палко…”)
Кохання,
Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. (“Є в коханні і будні, і свята”)
Але не можна вбити живі почуття, і ніщо в світі не може знищити кохання, “дріб’язкові хмарки образи” ніколи не закриють сонця від закоханих. Пише Василь Симоненко:
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне. І я вірю, що так воно і є, бо неможливо не вірити цим щирим словам, які, здається, линуть з самої глибини душі, примушуючи усіх переживати такі ж почуття, які переживає і сам ліричний герой, за постаттю якого я бачу автора. І звучать знайомі слова, хвилюючі до болю: Ні, я б не став тебе вогнем палити, З тобою розквитався без жалю: Я б побажав тобі когось отак любити, Як я тебе люблю. (“Коли б тобі бажав я сліз і муки…”)
Але любов для Василя Симоненка – це не тільки почуття до коханої. Любов всеоб’ємна, вона вміщує в собі також і любов до матері, і любов до рідної
Землі, бо вона, “як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси”. Як просто і одночасно з великою ніжністю розповідає В. Симоненко про свою матір:
Я таку тебе завжди бачу, Образ в сериї такий несу – Материнську любов гарячу і своєї душі красу. ( “Матері” )
Матії завжди охоронятиме спокій свого сина: і в роки дитинства, і в дорослому вші, адже син чи донька назавжди залишаться для матері маленькими діточками. І хоч “чооні шовкові коси припорошила вже сивина”, хоч “легкі зморшки обличчя вкрили”, але вони лише до липя матерям, вони лише підкреслюють їхню чудову вроду. ( А скільки любові вчувається в рядках про рідну Україну, скільки радості від того, що вона зуміла відстояти свою волю! Кожної миті поет і в думках, і в діях разом із своєю Батьківщиною, навіть
К”оли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Яг тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєми імені живу! ( “Україні” )
(1 votes, average: 5.00 out of 5)