Костенко Ліна Василівна Віяло мадам Полетики

Ідалія Полетика, Прославилася бабонька, Цькувала собі генія, знічев’я, просто так. Тепер в музеях Пушкіна зі стін очима кліпає, За віяло ховається, коли екскурсовод Ні-ні та й скаже: – Ось вона, та сама світська дамочка, Котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона Отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, І є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися? Безсмертя річ безвихідна. Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико? Позиція невигідна. Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам’ятний,

Він виві тебе з ницості. Без нього, без убитого, ну ким би ти була? А так усі розплутують по вузлику, по ниточці, Вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики. Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія. Воно, звичайно, бувши дружиною Полетики, Годилось би залишити достойніше ім’я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою, Дитя розпусти графської, рождене без вінця. Як ви цькували генія! Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця, Ну, як тобі сичалося? Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася, Щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати, царі, Дантеси, Дубельти, Ідалія Полетика, і всі на одну масть! То небезпечно – генія цькувати. Він у безсмерті страшно вам воздасть.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Костенко Ліна Василівна Віяло мадам Полетики