Ідалія Полетика, Прославилася бабонька, Цькувала собі генія, знічев’я, просто так. Тепер в музеях Пушкіна зі стін очима кліпає, За віяло ховається, коли екскурсовод Ні-ні та й скаже: – Ось вона, та сама світська дамочка, Котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона Отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, І є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися? Безсмертя річ безвихідна. Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико? Позиція невигідна. Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам’ятний,
В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики. Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія. Воно, звичайно, бувши дружиною Полетики, Годилось би залишити достойніше ім’я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою, Дитя розпусти графської, рождене без вінця. Як ви цькували генія! Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця, Ну, як тобі сичалося? Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася, Щоб люди не побачили роздвоєне жало?
А треба ж було думати, царі, Дантеси, Дубельти, Ідалія Полетика, і всі на одну масть! То небезпечно – генія цькувати. Він у безсмерті страшно вам воздасть.