| КАПІТАНСЬКА ДОЧКА Глава І СЕРЖАНТ ГВАРДІЇ |
“Батько мій Андрій Петрович Гринев у молодості своєї служив при графі Минихе й вийшов у відставку прем’єр-майором в 17.. року. З тих пор жив він у своєї Симбирской селу, де й женився на дівиці Авдотье Василівні Ю., дочки бідного тамтешнього дворянина. Ми було дев’ять чоловік дітей. Всі мої брати й сестри вмерли в дитинстві. Матінка була ще мною брюхата, як уже я був записаний у Семеновский полк сержантом, по милості майора гвардії князя Б., близького нашого родича”.
Потім
Але незабаром їм довелося розстатися. Праля Палашка поскаржилася, що мусье її звабив. Андрій Петрович Гринев відразу ж його вигнав. “Тим і скінчилося моє виховання. Я жив недоуком, ганяючи голубів і граючи в чехарду із двірськими хлопчиськами.
Тим часом минуло мені шістнадцять років. Отут доля моя перемінилася” . Батько вирішив віддати Петрушу в службу. Хлопчик дуже зрадів. Він уявив себе офіцером гвардії,
З ним відправився Савельич. У Симбірську, у трактирі, Петру зустрівся Іван Іванович Зурин, ротмістр гусарського полку. Він переконав хлопчика, що солдат обов’язково повинен навчитися грати в більярд, навчитися пити пунш.
Чим обоє й зайнялися. Наприкінці гри Зурин оголосив Петру, що той програв сто рублів. Але гроші були в Савельича. Іван Іванович погодився почекати й запросив Петрушу поки що поїхати до Аринушке. Отужинали в Аринушки. Петро неабияк напився, потім обоє повернулися в трактир.
А Зурин тільки повторював, що потрібно до служби звикати. Ранком Савельич дорікав свого хазяїна в тім, що той зарано почав гуляти. А отут ще й борг у сто рублів… “Савельич подивився на мене із глибокою прикрістю й пішов за моїм боргом.
Мені було жаль бідного старого; але я хотів вирватися на волю й довести, що вуж я не дитина. Гроші були доставлені Зурину”.
| Глава ІІ ВОЖАТИЙ |
Тільки в дорозі Петру вдалося примиритися із Савельичем. І отут подорожан наздогнав буран. Петро побачив якусь чорну крапку, ямщик погнав коней до неї. Це виявилася дорожня людина. Він запропонував усім поїхати на постоялий двір, що перебував недалеко. Повільно стала просуватися кибитка по високому снігу.
Поки їхали, Петруше приснився сон, що він так і не зміг забути. “Мені здавалося, буран ще лютував, і ми ще блукали по сніжній пустелі… Раптом побачив я ворота й в’їхав на панської двір нашої садиби. Первою мислию моею було побоювання, щоб панотець не прогневался на мене за мимовільне повернення під покрівлю батьківську й не почел би його навмисним непослухом. Із занепокоєнням я вистрибнув з кибитки й бачу: матінка зустрічає мене на ганку з видом глибокої прикрості. Тихіше, – говорить вона мені, – батько хворий при смерті й бажає з тобою попрощатися”.
Уражений страхом, я йду за нею в спальню. Бачу, кімната слабко освітлена; у постелі коштують люди із сумними особами. Я тихенько підходжу до постеле; матінка приподимает полог і говорить: “Андрій Петрович, Петруша приїхав; він відвертав, довідавшись про твою хворобу; благослови його”. Я став на коліна й спрямував очі мої на хворого.
Що ж?… Замість батька мого, бачу в постеле лежить мужик із чорною бородою, весело на мене поглядаючи. Я в здивуванні обернув до матінки, говорячи їй: “Що це значить?
Це не панотець. І до якій мене статі просити благословення в мужика?” – “Однаково, Петруша, – відповідала мені матінка – це твій посажений батько; поцілунок у нього ручку, і нехай він тебе благословить…” Я не погоджувався. Тоді мужик підхопився з постелі, вихопив сокиру через спину й став махати в усі сторони. Я хотів бігти… і не міг; кімната наповнилася мертвими тілами; я спотикався об тіла й сковзав у кривавих калюжах…
Страшний мужик ласкаво мене кликав, говорячи: “Не бойсь, підійди під моє благословення…” Жах і здивування опанували мною… І в цю мінуту я прокинувся; коня стояли; Савельич смикав мене за руку, говорячи: “Виходи, пан: приїхали”. “Хазяїн, родом яицкий козак, здавався мужик років шістдесятьох, ще свіжий і бадьорий. Провідник “був років сорока, росту середнього, сухорлявий і широкоплечий… Особа його мало вираження досить приємне, але шахрайське”.
Не раз був він у цих краях. Провідник і хазяїн заговорили на злодійському жаргоні про справи Яицкого війська, у той час тільки що втихомиреного після бунту 1772 року. Савельич на співрозмовників поглядав з підозрою.
Постоялий двір дуже походив на розбійницький приплив. Петрушу ж це тільки забавляло. Ранком бура затихла.
Запрягли коней, розплатилися з хазяїном. А провідникові Петро подарував свій заячий кожух. Бурлака був надзвичайно задоволений подарунком. Приїхавши в Оренбург, відправилися прямо до генерала.
На завтра був призначений переїзд у Білогірську міцність до капітана Миронову, людині доброму й чесному.
| Глава ІІІ МІЦНІСТЬ |
Міцність являла собою сільце, оточену бревенчатим забором. Від старої капитанши Петро довідався, що сюди перекладають офіцерів за непристойні вчинки. От, наприклад, Швабрина Олексія Иванича перевели за вбивство. “Бог знає, який гріх його поплутав; він, изволишь бачити, поїхав за місто з одним поручиком, так взяли із собою шпаги, та й ну друг у друга пирять; а Олексій Иванич і заколов поручика, так ще при двох свідках! Що накажеш робити?
На гріх майстра ні”. Увійшов урядник, молодий і ставний козак. Василиса ЄГоревна попросила Максимича відвести офіцерові квартиру почище. Петра Андреича відвели до Семена Кузову. Хата стояла на високому березі ріки, на самому краї міцності.
Половина хати зайнята була рє-мьею Насіння Кузова, іншу відвели Петру. Ранком до Петруше з’явився Швабрин. Познайомилися. Офіцер розповів Петру про життя в міцності.
Комендант запросив обох обідати. Він виявився старим бадьорим, високого зросту. У кімнату “увійшла дівчина років осьмнадцати, круглолиця, рум’яна, зі світло-русявими волоссями, гладко зачесаними за вуха, які в їй так і Горели. З першого погляду вона не дуже мені сподобалася.
Я дивився на неї з упередженням: Швабрин описав мені Машу, капітанську дочку, совершенною дурочкою. За обідом говорили про те, скільки панотець Петра душ має; що в капітанської дочки Маші всього-те приданого, що “частий гребінь, так віник, так алтин грошей… Добре, коли найдеться добра людина; а те сиди собі в дівках віковічної невестою”.
Марья Іванівна при цьому розмові вся почервоніла, і навіть сльози капнули на її тарілку. Петру стало жаль її, він поспішив перемінити розмову.
| ГЛАВА ІV ДВОБІЙ |
(2 votes, average: 3.50 out of 5)