Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загальнолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі показує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задоволенням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця.
Такий справжній витвір мистецтва подарував нам І. Карпенко-Карий. Хоч його “Хазяїн” – сатирична комедія, чітко видно прагнення драматурга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик мріє, що
Про це І. Карпенко-Карий неодноразово писав у листах до сина Назара.
Сам драматург підкреслював, Що його “Хазяїн” – це “зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжания для стяжания!”
На цю тему є багато творів у світовій літературі, але І. Карпенко-Карий підійшов по-новаторському до її розкриття. Оскільки, за висловом автора, “комедія ця дуже серйозна”, у ній немає ефектних переплетень подій, інтригуючих колізій. Центр ваги драматичного
Разом із тим письменник використав увесь арсенал класичних комедійних і сатиричних засобів та прийомів. Взяти хоча б прізвище головного героя – Пузир. У народі говорять: “Пузир дувся, дувся та й лопнув”.
Узявши собі в голову ідею збагачення без будь-якої Мети, економлячи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки, Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної експлуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузиря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірвали його здоров’я.
Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глузду, ще й шкідлива для оточуючих.
Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головному героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).
Автор практично не втручається в дію, його ремарки дуже лаконічні. Тиради, монологи напружені, змістовні, з глибоким підтекстом, прихованим гумором чи сатирою.
Що не діалог, то, як кажуть, сміх і гріх. Наприклад, такий:
Маюфес.
А чи на вашім вокзалі можна пообідать?
П у з и р.
Я ніде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!
Чи на нашому вокзалі можна пообідать?
Феноген.
Бухвет є.
М аю фе с.
Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.
Пузир.
Тут недалеко.
Маюфес.
Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба…
Розмова, на перший погляд, звичайна, про звичайні речі. Але який заряд комічності криється у підтексті! Особливо якщо пригадати, що власник безмежних земельних угідь, хазяїн сотень тисяч пудів пшениці й сорока тисяч овець відмовляє своєму спільнику по шахрайству в найпростішому обіді.
То ж як не посміятися з безглуздої, вражаючої жадібності героя!
На розкриття авторського ідейного задуму – засудження “стяжательства” працює у комедії кожна деталь, кожен штрих. Ось латаний-перелатаний халат мільйонера, кожух, що “торохтить” і “смердить”. У ньому Пузиря навіть до земського банку швейцар не пускав, не вірячи, що такий багатий хазяїн може ходити задля економії ледь не в жебрацькому одязі.
Мова кожного персонажа глибоко індивідуалізована і є його характеристикою. Так, у Пузиря – груба, лайлива мова., насичена дієсловами наказового способу, що відповідає його категоричному, жорстокому і деспотичному характерові, його неосвіченості. У Золотницького, Соні, Калиновича мова образна, метафорична, часом піднесено-книжна, з філософським спрямуванням. І що характерно – у мові практично кожного персонажа так і лунають, аж вибухають своєю влучністю та дотепністю прислів’я, приказки та фразеологізми: “не знаєш броду – не лізь прожогом в воду”, “ярмо на шиї”, “як свиня в моркву” (Пузир).; “кусок в горло не полізе”, “попала на стежку”, “серцем чула”, “увійти в суть” (Соня); “не вмер Данило, то болячка вдавила”, “чули дзвін, та не знаєте, відкіль він”, “з пальця висмоктав”, “з шкури вилізу” (Ліхтаренко); “і риби наловить, і ніг не замоче” (Феноген).
Якщо цей перелік продовжувати, то довелося б переписати півкомедії. Висновок напрошується сам: І. Карпенко-Карий – великий знавець народної фразеології і майстер її доречного використання.
Найбільше мене вражає той факт, що багато сучасників драматурга, великих землевласників-аграріїв пізнавали себе у комедії і навіть підсилали до автора посланців із грошима, щоб вистава була знята з постановки. Чи це не свідчення майстерності письменника та його глибокої проникливості в суть явища?
Давно минули часи пузирів і феногенів, ліхтаренків та маюфесів, а гостре слово драматурга й сьогодні воює з людською жадібністю, обмеженістю, егоїзмом, жорстокістю. Нам близький гуманізм І. Карпенка-Карого – протест проти всякої наруги над людиною, проти попирания людської гідності. У справді мистецькому творі, яким, на мій погляд, є комедія “Хазяїн” І. Карпенка-Карого, завжди присутнє те, що непідвладне подихам часу.