Колядки

Колядки – жанр величальних календарно-обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов’язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства – з різдвяним (від Різдва 7 до Богоявления 19 січня за н. ст.). Вважають (О. Потебня, О. Брікнер та ін.), що К. в добу язичництва були приурочені до весняного новоріччя, в них часто згадується весняна пора – дощ, оранка і сівба тощо, До того ж у білорусів пісні такого ж змісту і характеру виконання – “волочебні пісні” – є весняними.

Під впливом християнського календаря

час виконання колядок наближено до зимового повороту сонця на літо (21 грудня), відколи день починає збільшуватися. Ця пора у багатьох сусідніх народів (римлян, греків) відзначалася як свято народження сонця і мала назву одного ж кореня з українською – “календа”. Тому одна з поширених версій пояснення назви “К.” така: вона запозичена українцями у римлян або греків. Але самі українські К. – настільки багатий, високомистецький і самобутній змістом жанр народної обрядової пісенності, що їх запозичення у чужинців – сумнівне. До того ж в українців поряд з К. є такі ж обрядові пісні – щедрівки (виконуються
з 13 на 14 січня), яких з такою назвою немає у жодного народу.

Та й саме зимове новоріччя в українців має назву Щедрого Вечора, тобто багатого вечора. Мав рацію Ф. Колесса, підкреслюючи, що “греко-римські впливи стрінулися на східнослов’янському, грунті вже з виробленою новорічною обрядовістю й величальними піснями місцевого походження. Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас називалися власне щедрівками”. Є ознаки глибокої давнини і в самому колядницькому обряді: гуртова вокально-сценічна гра з музикою і танцем, з водінням кози, з переодяганням, виборами т. зв. “берези” – зачинальника, міхоноші-скарбника для збирання заколядованих дарунків. Старовинні К. підносяться над усіма обрядовими піснями ще й тим, що славлять велич самої людини. Це поетичні гімни господарю-хліборобові, воїну-лицареві, мисливцю, охоронцеві роду і родини, творцеві добробуту і щасливого життя (див.: ). Ф. Колесса все розмаїття мотивів К. зводив до 5 основних груп: 1) хліборобські; 2) воєнні (лицарські); 3) казково-апокрифічні (з відгомоном ще передхристиянських елементів); 4) любовні; 5) біблійні (апокрифічні, євангельські).

У давніх К. відчутний дух княжої доби, лицарсько-дружинного, і козацького епосу, який осмислювався у дослідженнях В. Антоновича. М. Драго-манова, М. Грушевського та ш. Органічним компонентом К. і щедрівок є поколядь – прикінцева частина, в якій висловлюється поздоровлення (віншування) тому, кому колядували, Вона, як і новорічні посівання, урочиста, поетична, щира тоном і змістом, без вітійства:

Рости величка до черевичка.

Від черевичка до чобіточка.

Від чобіточка аж до трамочка.

Носи ключі від скрині,

Будеш добра господиня.

Будь здоровенька,

Богу миленька,

Рік від року,

Милому до боку.

Велика рости,

Нам щедру виноси.

Колядування мало великий виховний вплив на громаду: до злодіїв, пияків та ін. колядники не йшли. Звідси в народі й мовиться: “Не обходьте, не минайте моєї хати”. Виняткову заслугу у збиранні і виданні К. і щедрівок має В. Гнатюк. Він 1914, після 15-річної підготовки, видав двотомний корпус К. – все зібране фольклористами до XX ст.

Чеський фольклорист Іржі Горак, за словами М. Мушинки, назвав цю збірку епохальним твором, що становить новий визначний період в історії слов’янської фольклористики.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Колядки