Хто б міг подумати, що я сяду писати цього листа. Ніхто й ніколи. Я й сам нізащо не повірив би в сум, бо такі, як я – живуть сміхом. Таких, як я – сотні.
Ми ніколи не змиваємо косметики – її стирають сльози. Ми ніколи не ховаємось за музику – ми ховаємось у неї. Насправді ми так щиро ненавидимо і перше, і друге!
Проте, коли діло доходить до цього, то світ навколо припиняє регіт. Звісно, світ наш тісний – навколо кола (тавтологія?). Так-от наш світ перестає сміятись, коли такі, як я плачуть.
Публіка розуміє, що рудий клоун на арені не
Усі повинні розуміти очевидне: клоун плаче. Зал здіймається оплесками, бо вперше таке бачить. Зал вибухає оваціями і вигуками “браво”. Рудий вичавлює із себе посмішку і мовчки сходить з арени. Вибігає на вулицю, падає на коліна і б’є руками бруківку.
Ледь помітні білі плями лягають на її холодне тіло. Нелюдський крик вривається у місто, що віддалось
Вони бачать далекий силует якогось божевільного. Ридання перетворюється в стогін, який дедалі слабшає.
Як же я мріяв стати актором! Словами не передати моє невтомне бажання співати з великої сцени, сміятись і плакати, кричати і мовчати, виказувати героїзм чи вдавати страх. Бути німим, сліпим, голодним, бідним чи багатим, красенем чи невдахою, байдуже. Я так мріяв про сцену.
В моєму столі понад сотня сценаріїв. Ні, я не всюди у головній ролі. Я й для інших писав. Коли мені було двадцять, ставили Шекспіра.
Таким непомітним я вибіг на сцену… То була хвилинна роль, та все ж… Спогади віддають таким солодом!
А доля солодкого не їсть. От і став блазнем.
Рудий розуміє, що пересохло в горлі. Страшенно болять очі. Встає із заляпаної бруківки і дивиться на власні ноги.
Він так ненавидить ці черевики. Стільки років мріяв їх кинути подалі! Та щосуботи до них вертається. Ці черевики його годують. І ця руда перука.
Мало хто знає, що рідне його волосся такого ж кольору. Зрештою, його мало хто знає. Ліхтарі згасли.
Обличчя у вікнах і досі спостерігають за диваком. Гумка зі штучним носом обривається і боляче б’є по обличчі. Рудий висуває ногу із черевика. Потім другу. Залишає їх на трамвайній колії і йде.
Холодно у п’яти. Біжить. Вітер зриває перуку. На мить клоун відчув себе дитиною… а коли зупинився, то помітив, що всюди ті кляті обличчя, з кожного вікна. І це маленьке місто насправді велика циркова арена. Підняв з бруківки перуку, повернувся на те місце, де покинув свої черевики.
Одягнув. Зав’язує за вухами тоненьку гумку і відчуває знайомий запах. Зал встає і пристрасно аплодує.
На арену летять квіти. У серце – стріли.
Правду кажучи, таких як я зовсім мало, їх майже нема. Так, кожен із нас прагне зіграти найкращу роль, не приклавши до цього навіть мінімум зусиль. Зрештою, кожен хотів би виглядати сильним в очах глядачів, але ще ніхто не зумів обдурити себе самого. Йти, залишаючи найдорожче, звісно, великий подвиг, але чи не втечею той подвиг зоветься? Наступного разу, одягну школадного носа.
Скажете, доля не любить солодкого?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)